Зоя з небес гепнулася на землю. Наташа – її зведена сестра – була на чотири роки молодша, тобто того року їй було десять. І ситцевий сарафан в горошок був їй як раз. Але шістнадцять – це ж доросла дівчина! Як вона не розуміє?! Було до сліз образливо. Мама б зрозуміла! Мамо, де ти, мамо? Так природно було, що ти все розуміла, завжди підтримувала і, здавалося, сама ніколи не стомлювалася. Це видавалося таким буденним. А тепер… Як же його важко без мами!
Зоя чи не щодня подумки повторювала: «От виросту, вивчуся, піду працювати – і накупляю собі чого тільки заманеться!». Але до цього щасливого моменту ще було чимчикувати і чимчикувати!
Зоя закінчила школу із золотою медаллю. Це давало їй змогу поступити в будь-який інститут без іспитів.
Федосіївна радила:
– Іди на доктора! Їм знаєш скільки всього наносять вдячні пацієнти? Більш ніде стільки не заробиш!
Навіть аби Зоя і мріяла про медицину, після порад мачухи все одно вчинила б навпаки. А тут ще Віталій підбурював: воно тобі треба – жаб різати, краще піти на геолога. Це романтика, експедиції. Можна поїхати з дому… Оце був найвагоміший аргумент для Зої – і вона стала студенткою геологічного факультету Білоруського університету. Жаб їй все одно довелося препарувати. Та врешті-решт Зоя була задоволена: предмети були цікаві, не нудні; навчали навіть водінню вантажівкою – в експедиції все може стати в нагоді. А ще тільки на їхньому факультеті видавали напіввійськова форму – тож вирішувалося питання, в чому ходити і на заняття, і на вечірки. Та ще й вирізнятися з-поміж інших студенток.
5 березня 1953 року Зоя, як зазвичай, прийшла на заняття до дзвоника – вона на любила запізнюватися. З дзвоником до аудиторії зайшов лектор, але не один. З ним зайшли декан, парторг і комсорг факультету. І всі мали однаково сумні обличчя.
Студенти підвелися, вітаючи викладачів. Але замість звичного: «Будь ласка, сідайте», пролунало повідомлення, що змінило звичний щоденний розпорядок не тільки університету, а всієї країни: «Помер батько народів, Йосиф Віссаріонович Сталін…». І тут наче греблю прорвало: з усіх боків почулися невтішні ридання. Зоя, не піднімаючи очей, скосила погляд на найближчу сусідку. У тої вже від плачу аж почалася гикавка. З боку Зої ніякої особливої реакції не було: ну, померла відома людина, що особисто їй нічого поганого не зробила. Але щоб отак побиватися… Після смерті мами Зою мало що могло до сліз зворушити. Та в міру скорботний вираз обличчю Зоя надала. Вона вже належала до того покоління, свідомість якого шляхом наполегливої агітації, каральних заходів, інформаційної блокади було відформоване по єдиному зразку особливого типу радянської людини – Homo Sovieticus.
Вимога сповідувати лиш одну «єдино правильну» ідеологію під загрозою виключення з університету породжували у молоді постійне відчуття страху. В таких умовах небезпечно було не те, щоб говорити, навіть думати не так, як партія сказала. Смерть Сталіна серед студентів дійсно викликала розгубленість і шок: молодь дуже боялася зникнення стабільності, єдиним гарантом якої звикла вважати керманича.
Аби не втратити тієї слухняності та покірності, якої за життя домігся Сталін, партійний керівництво СРСР не гаяло жодної хвилини. Тож до скорботної мантри щодо смерті великого вождя додається кінцівка про клятву вірності перед керівництвом держави задля виконання заповітів Сталіна. Тобто, чого його побиватися за мертвим керманичем, коли серед живих є досить бажаючих заступити його місце, які поки ще не розіграли, кому дістанеться скіпетр.
Сталін припиняє бути іконою для радянських людей тільки в 1956 році, коли на офіційному рівні заговорили тепер уже про культ його особи.
Зоя вже закінчувала навчання. В її групі більшість студентів були хлопчаки. Інші дівчатка цією обставиною вправно користувалися: мали одночасно по кілька кавалерів. А у Зої доки не було жодного.
Зоя могла з натхненням розповісти щось про геологічні ери та періоди; з блискавичним гумором обговорити цікаву шахову комбінацію. А от коли треба було пококетувати з хлопцями, попускати бісики очами, та й просто приязно побалакати, ставала скута і мовчазна. І це ще було не найгірше – могла бовкнути щось недоречне, що викликало глузливий сміх.
Останнього літа група виїхала на палеонтологічну практику до Прибалтики. Вони мали шукати серед балтійського пісочку ендоцерасів – вимерлий рід головоногих молюсків. За життя ці тварини мали довгу загострену наче ракета оболонку. Декотрі з них були справжніми гігантами розміром десь з телеграфний стовп. Але в Прибалтиці траплялися тільки невеличкі екземпляри щось із 20–30 сантиметрів.
Неабиякою удачею було знайти не потрощену мушлю. І що там вона нагадували хлопцям, невідомо, але у них викликало гомеричний сміх цілком безневинні запитання: «Якої довжини в тебе ендоцерас?», «А в тебе?». З жартами хлопці чіплялися і до дівчат: а як же інакше! У Зої якось спитали: «Який ти бачила найцікавіший ендоцерас?». І вона, не відчувши пастки, сумлінно почала описувати: «Овальний, гладенький, з симетричним сифоном…». І не закінчила, бо хлопці просто вибухнули реготом. Що то молодість…
В ті часи студенти не мали де спілкуватися поза стінами університету. Тож збирались по черзі у когось вдома. Звісно ж, в кого була можливість бодай сісти всім. Це були цілком безневинні посиденьки.
Зоїна родина мешкала в великій квартирі в самому центрі Мінську. Якось Зоя наважилася запросити й до себе співучнів. Вперше і востаннє. Хвала Богові, нічого не побили, не потрощили. Але Зоя ані на мить не змогла забути, що вдома хазяйка не вона, а мачуха. На столі стояла вазочка з цукерками. Зоя запізно схаменулася, що не заховала її, бо під кінець вечірки залишилися тільки обгортки. Що тепер скаже Федосіївна?
Вона таки сказала, тільки не про цукерки. Незабаром після вечірки мачуха звернулась до Зої:
– Скажи, навіщо тобі ці жовтороті молодики? Один сіренький коток та на шиї мотузок. Не зважай на них. От аби одружитися з військовим, та більш поважного віку, ніж твої студенти, то хоч пожила б за ним безтурботно!
Зоя в голові швиденько переклала промову мачухи: хоче чим швидше здихатися мене. Може, так і було. При зовні рівних відносинах мачуха з пасербицею геть не знаходили спільної мови.