— Що? Ні?! Ти до того ж ще й брешеш?! — гаркнув я.
Я весь кипів. Підняв руку, щоб ударити його по голові. А він, чекаючи удару, навіть не здригнувся.
Я не вдарив. У його очах поруч з упертістю я побачив жах і неначе прохання. Рука моя опустилася. Це була німа просьба не губити його. Я опам"ятався.
— Арнак, — промовив хлопець крізь стиснуте горло, — Арнак не бреше.
— Не брешеш? — стиснув я кулаки. — А хіба я не наказував тобі пильнувати поля?
— Ні, пане. Не мені.
— То кому ж, сто чортів?
— П"ятниці.
Потім тихше додав:
— Я не П"ятниця. Я Арнак.
Поволі відкривалися мені очі, я пізнавав закутки його душі. Ні, це не була звичайна впертість похмурого індійця.
БУНТ МОЛОДИХ ІНДІЙЦІВ
Минали тижні нашого спільного життя. Я дедалі більше переконувався, що індійці не мають відносно мене ніяких ворожих намірів. У всякому разі я не помітив нічого підозрілого. Скоріше навпаки: я викликав у них якісь побоювання. Часто ловив лякливі погляди, які вони крадькома кидали на мене. Не міг собі цього пояснити, бо наша спільна праця в цілому проходила в згоді, а думку про те, щоб дати їм нові імена, я, зустрівши таке небажання, швидко залишив.
— Чого ви боїтесь? — запитав я одного разу відверто.
Вони переглянулись і нічого не відповіли. І це мовчання було для мене достатнім доказом того, що я не помилявся. Я завжди був з ними справедливий, часто показував свою доброзичливість. Тому й дивувався їх неприязні.
— Арнак! — добивався я. — Ти старший і розумніший! Я хочу, щоб ти сказав, чого ви мене боїтесь! Тому що я білий?
Арнак зволікав з відповіддю. Був збентежений.
— Чи не та причина, що я білий? — наполягав я.
— Ні, не те, пане, — відповів нарешті. — Не зовсім те…
— То говори ж нарешті ясно, лиха година мені з тобою…