Книги

Орлеанська діва

Моргайте питається в Маргутте, християнин він чи магометанин.

E se eglt crede in Cristo o in Maometto. Rispose all or Margutte: A dir tel tosto, Jo non credo piû al nero che al azzuro; Ma nel cappone, o lesso o voglia arrosto . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ma sopra tutto nel buon vino ho fede; E credo che sia salvo chi gli crede. Or queste son tre virtû cardinale, La gola, e’l culo, e’l dado, come io t’ho detto.

Зверніть, будь ласка, увагу, що Крешімбені, без усяких вагань помістивши Пульчі в ряду справжніх епічних поетів, каже, йому на вибачення, що це найскромніший і найпоміркованіший із письменників свого часу: «il plù modesto e moderato scrittore». Нема сумніву, що він був попередником Боярдо і Аріосто. Це завдяки йому прославилися в Італії Роланди, Рено, Олів’є та Дюдони, і він майже дорівнює Аріосто чистотою мови.

Недавно вийшло дуже хороше видання його con lісеnza de’ superiori. Звісно, це не я його пустив у світ; коли б наша Діва говорила так само безсоромно, як отой Маргутте, син турецького священика та грецької черниці, я остерігся б її друкувати.

У «Жанні» не знайдеться й таких сміливих місць, як у Аріосто; тут ви не зустрінете святого Іоанна, що живе на Місяці і говорить так:

Gli scrittori amo, e fo il debito mlo, Che al vostro mondo fu scrittore anche io. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . E ben convenne al mio lodato Cristo Rendermi guiderdon di si gran sorte, і т. д.

Це надто сміливо; і тут святий Іоанн дозволяє собі те, чого ні один святий у «Діві» ніколи собі не дозволить. Виходить, що Ісус зобов’язаний своєю божественністю тільки першій главі Іоанна і що цей євангеліст йому підлестив. Від цього тхне соцініанством. Наш стриманий автор остерігався таких крайнощів.

Так само вельми нас тішить, що наш скромний автор не наслідував жодного із наших старовинних романів, історію яких написали учений єпископ авраншський Гюс і компілятор абат Лангле. Зробіть лише собі приємність, прочитайте в «Ланселоті з озера» главу під назвою: «Як Ланселот спав із королевою і як вона вернулась до сіра де Лагана», — і ви побачите, яку соромливість має наш автор у порівнянні із давніми нашими письменниками.

Але quid dicam про дивовижну історію Гаргантюа, присвячену кардиналові де Турнону? Відомо, що глава про «Torche-culs» — одна із найскромніших у цьому творі.

Про сучасних авторів ми не говоримо; скажемо тільки, що всі давні повісті, створені в Італії та перевіршовані Лафонтеном, ще менше моральні, ніж наша «Діва». Загалом — бажаємо всім нашим суворим цензорам мати такі тонкі почуття, як прекрасний Монроз, нашим скромницям, коли вони є, — простодушність Агнеси і ніжність Доротеї; нашим героям — правицю могучої Жанни; всім єзуїтам — вдачу доброго духівника Боніфація; всім, хто порядкує в хорошому домі, — розпорядливість і вмілість Бонно.

Нарешті, ми вважаємо, що книжечка ця — чудесні ліки проти тяжких настроїв, які гнітять тепер деяких дам та деяких абатів; і коли б ми зробили суспільності лише цю послугу — ми й тоді б думали, що не змарнували свого часу.

Пісня перша

Ніжні любощі Карла VII та Агнеси Сорель. Орлеан в англійській облозі. Поява святого Дениса і т. ін. Я не вродився славити святих[3] I до гучного не годжуся співу, Та чудотворну Орлеанську діву Проте змалюю для очей людських. Вона із рук англійців навісних Французьку пишну вирвала корону, I через неї пресвятого трону Досяг у Реймсі любленець утіх. Герой в корсеті, воїн у спідниці, Вона з Роландом рівною була, Твердіша серцем від твердої криці. Щоправда, скромній дівчинці-ягниці Я радий більше в затінку дерев, — Та Жанна д’Арк була душею лев. Її діла з мого оповідання Ласкавих подивують читачів, — Найбільше ж те, як довго в неї цвів Вінок незайманого дівування. Шаплене, що фальшивий, дикий тон² Із скрипки вмів своєї витягати І так про славну дівчину співати, Аж на виду мінився Аполлон, Старий Шаплене, ти б, здається, радо Мені позичив свій незграбний дар, — Та хай бере його Лямотт-Гудар³, Що зіпсував майстерно Іліаду. Наш добрий Карл на життьовій весні У Турі веселився день при дні. Десь на балу (завзятий танцюриста!), Для блага краю рідного та міста, Сорель Агнесу наш король зустрів⁴, В ній сам Амур себе перевершив. Вона була, як Флора, ясновида, Струнка, як німфа, що в гаю зросла, Самих богів спокусниця — Кіпріда — Їй невимовну грацію дала. Сирени голос, чари Арахнеї, — Усе було в Агнеси, і для неї Герої, мудреці та королі Дали б скарби найкращі на землі. Дивитися на неї, умлівати, У нездоланній пристрасті палати, Тремтіти від жагучих поривань І голос тратити серед зітхань, Їй тиснуть руку ніжною рукою, Віддатись радісному неспокою, Збудить і в ній жадобу та любов, — Король за день усе це перейшов: У королів іде кохання скоро. В тих справах мудра, від людського зору Хотіла все Агнеса потаїть, — Але хотіти легше, ніж зробить. Щоб зайвого уникнуть поговору, Король обрав довірником Бонно⁵, Який у нього посідав давно Те місце, для кишені непогане, Що при дворі взивається воно «Друг короля», для чемності і шани, Хоча йому простолюд і міщани Імення «звідник» мають лиш одно. Мосьє Бонно на березі Луари Мав пишний замок, найрозкішнішу з осель. У замок той приїхала Сорель, — І Карл, як ніч свої прослала хмари, Прибув туди любовні пити чари. Вина і страв Бонно не пожалів... Ну що ті пишні бенкети богів! Закохані, в солодкім хвилюванні, Сп’янівши від нестримного бажання, Огнем іскристих поглядів палких Світили путь до радощів нічних. Розмова вільна, хоч належно скромна, Їх окриляла, гостра та невтомна, Король Агнесу оком як не їв, Про любощі їй ніжно говорив, І ніжку тис ногою, і горів. По учті, начеб закуска музична, Мелодія тосканська хроматична⁶ Озвалася, заграла, мов струмок. Співання флейт, гобоїв і скрипок Розповідало казку про героїв, Що їх Амур всесильний переміг I що зреклись для чарівних утіх Людської слави й ратних неспокоїв. Капела так захована була, Що слухати Сорель її могла, Сама від поглядів людських закрита, — Була-бо соромлива й гордовита. Вже повний місяць високо зійшов; Настала північ, з нею йде любов. У пишнім, позолоченім алькові, В напівімлі привабливо-чудовій, Між простирал найкращого ткання Лягла Агнеса, та не для спання: Дверей-бо, що проводять до алькова, Не зачинила, ніби випадково, Аліса, мудра над служниць усіх. О юнаки, що прагнете утіх, Вам, певне, нетерплячка зрозуміла, Що доброго монарха охопила! Уже пролито пахощі міцні Йому на кучері його рясні, I входить він, і з милою лягає. О раювання божеське, безкрає! Серця дзвенять; то сором, то любов Агнесі гонить до обличчя кров... Минає сором, а любов не гасне. Її король цілує любострасний, Очей він не здолає одірвать Від тих принад, що перед ним лежать, — Та й хто ж би міг утриматись, панове? Під шиєю, де тон алебастрóвий, Ідуть округлі лінії грудей, Що сам Амур створив їх для людей, Прикрасивши рожевими сосками. Чудові перса! Милуватись вами Повинен зір, рука — пестити вас І губи — цілувати в ніжний час. Щоб читачів моїх як слід розважить, Охоче б я все тіло змалював I лінії, яких ніхто не мав, Але моральності закони кажуть, Що пензель мій таких не має прав. Уся вона — як дивний сон звабливий, Бажань нестримних таємничий рій, Палкі цілунки, дотики пестливі, Немов рум’яна, красять личко їй, Нової вроди додають вродливій. Три місяці закохані живуть І чар кохання безутомно п’ють. Покинувши свою постелю зранку, Вони в тонкім вибагливім сніданку По ночі свіжих набирають сил. Тоді, здіймаючи в повітрі пил, Іспанські коні їх несуть на влови, І пси в гонитві веселять діброви. Повернуться — вже купіль жде на них, I ллються, ніби чарівничі струми, Оливи аравійські та парфуми На тіло чисте, як одвічний сніг. Коли ж обіду любий час настане, Тетерюки сочисті та фазани, Приправлені майстерно сяк і так, Лоскочуть ніздрі, тішать очі й смак. А і прозорий, спінений, іскристий, Токаю плин янтарно-променистий Їх мозок огріває й веселить — I дотепи зриваються щомить З рум’яних уст, кипучі та мінливі, Як вина в кришталевім переливі. Бонно зо сміху пада, умліва, Ті гострі вихваляючи слова. Скінчивсь обід — і травлення спливає У гомоні, серед розмов легких; Алена вірші розважають їх, А там зайде про мавпи, попугаї, Про докторів, про блазників двірських, А там і ніч; досвідчені актори Комедією тішать їхні зори, — І врешті пару безтурботну знов На ложі щастя з’єднує любов. Заглибленим в солодке раювання, Їм кожна ніч — як перша ніч кохання, Хвилина кожна — порив огняний; Ні ревність їх, ні туга не труїла, І навіть час, невтомний чародій, До ніг Агнесі склав побожно крила. Шляхетний Карл не раз, не два казав, Стискаючи її в солодкій млості: «Земні держави й неба високості За твій цілунок я б, Агнесо, дав! Усе бредня: і трони, і походи. Парламент мій клене моє ім’я⁷, Плюндрують нас англійці-мореходи. Та що по тім, коли твоєї вроди Незцінним скарбом володію я!» В цій мові героїзму небагато, Але й герой, що з милою лежить, Не раз такого може наказати, Від чого потім мусить червоніть. Так жив король для втіхи чарівної, Як той абат в догоді та спокої. — А принц англійський в лютому розбої⁸, Озброєний, невтомний, на коні, По Франції нещасній день при дні, Склонивши спис, піднявши забороло, Літав, мечем усе тнучи навколо. Він б’є, плюндрує, валить мури він, Серед страшних пожарищ і руїн Кров проливає, вимага данину, Солдатам кида й матір і дитину, Черниць ґвалтує під жорстокий сміх, П’є вина в бернардинців боязких, Карбує гроші з золота святих I — ворог Діві та Господній тайні — Монастирі перетворяє в стайні. Отак, буває, гості незагайні, Вовки отару сонну опадуть, Овець лякливих, беззахисних рвуть, А пастушок із німфою стрункою Спить у солодкім, краснім супокої, I пес його, не знаючи турбот, Недоїдки жує на повен рот. Та з височин ясного апогею Святий Денис, ласкавий наш патрон⁹, Французький бачить в небезпеці трон, І королівську стоптану лілею, I кров, і дим, що в’ється над землею, І Карла, що народ свій занедбав Для пестощів солодких і забав. Святий Денис для Франції, — те саме, Що Марс для давніх римських вояків, Паллада для афінських мудреців... А втім, не будем гратися словами: Один угодник вартий всіх богів. «Ні, присягнусь, — він каже, — не здолаю Дивитись довше на страждання краю, Де віри правої підняв я стяг: Святий вінець у ворога в руках, Рід Валуа примушений конати, I вороги, що брат їм — Генріх П’ятий¹⁰, Законного властителя женуть Із краю рідного в незнану путь! Хоч я святий, та Бог мені пробачить: Мені британців гидко навіть бачить, Бо я напевне відаю з Письма, Що цей народ пойме невіри тьма, I він Господні приписи зламає, I римську праву церкву занедбає, I образ папи спалить на вогні. Навіщо ж зволікатися мені? Мої французи в вірі будуть жити, Єретиками стануть горді бритти, — Тож час наспів за лихо їм сплатити, Яке ці дикі марнослови злі В майбутньому посіють на землі». Так говорив вістун святих законів, До молитов додаючи прокльонів; Тоді ж таки нещасний Орлеан Зібрав на раду славних громадян, — Англійська-бо неумоленна сила Його тоді зловісно обложила. Чимало радників-балакунів Та сміливих, могутніх вояків Зібралося, — і всі в одно питали: Як лютої уникнути потали? Потон, Ля Гір і Донуа-боєць¹¹ Гукнули разом: «Нам один кінець, Чи вмерти рано, чи умерти пізно, — Поляжмо ж, браття, за святу вітчизну!» На те Рішмон: «Прийшла остання мить, І Орлеан повинні ми спалить. Згорім самі — англійцям не лишімо Нічого тут, крім попелу та диму!» Тоді Трімуйль: «Ох, тяжко як мені! Я в Пуату прожив щасливі дні, В Мілані я покинув Доротею, Щоб в Орлеані плакати за нею! Нема надій! Проллю я в битві кров — І милої вже не побачу знов!» А президент Луве¹², якого всюди За мудрого вважали добрі люди, Сказав: «Парламент має все списать Про ворогів, що Францію гнітять, І скласти акт належний, по закону, Ім’ям отчизни і святого трону». Був пан Луве юристом хоч куди, Але своєї він не знав біди, А то б складати акта мав причини Проти своєї власної дружини: Тальбот, англійський ватажок страшний, Її кохав і був до серця їй. Луве об тім не чув, на жаль, нічого; Лиш Франція на язику у нього! Тож силу гарних, благородних слів На раді воїнів та мудреців Почули стіни. Надто у Ля Гіра Промова вийшла запальна та щира, Хоч довгою назвать її не гріх... Та що слова? Користі мало з них! Хто зна, коли скінчилася б та мова, Але поява дивна й загадкова Ораторам уста замкнула вмить: З височини небесної летить На промені струмисто-золотому Нежданий гість у сяєві ясному, Як блискавка прорізавши блакить. Висока митра із двома верхами На голові полискує вогнями, Далматик у повітрі майорить, Чоло сіяє в чистім ореолі, В руці, як символ божеської волі, Той жезл чудовний, що колись по нім Авгура пізнавав поганський Рим¹⁴. Ще линув гість над натовпом людським, А вже Трімуйль, упавши на коліна, Молитви шепче, як мала дитина. Рішмон, відомий світові блюзнір, Кричить, що пекла таємнича сила Люцифера на землю відрядила Звістити людям хоч війну, хоч мир, І всім пора побачити наспіла На власні очі, що воно за звір. Луве біжить квапливою ходою По горщик із свяченою водою. Ля Гір, Потон і Дюнуа стоять, Порозкривали очі і мовчать. Додолу всі попадали лакеї. А гість із патерицею своєю, На промені, мов на коні вояк, Кладе усім хреста священний знак — I кожен пада, сам перехрестившись. На зляканих ласкаво подивившись, Він каже: «Встаньте, сповнені надій! Таж я Денис, а з ремесла — святий¹⁵. Я в Галлії посіяв зерна віри, Тепер же тим засмучений без міри, Що юний Карл, коханий мій унук, Коли отчизна стогне серед мук, Не б’ється, ради з мудрими не радить, А повні перса без утоми гладить. От я й наважився, панове, сам Допомогти намореним бійцям, Скінчити лихоліття це велике I проти зла найти потрібні ліки. Як має Карл утратити свій трон І Францію через якусь повію, — Обороню я правду і закон, Найшовши діву, чистоти лелію. Коли вітчизни дорога вам честь, Коли в серцях у ваших віра єсть, Коли ви церкві хочете служити, Не гаючись мені допоможіте Найти гніздечко з феніксом отим, Однаково для всіх нас дорогим». Так говорив дідусь благочестивий. Сказав — і сміх піднявся непочтивий. Рішмон, митець відомий глузувать, Гукнув йому: «Даремно ви шукать Надумали, угодниче шановний, Прибувши в край веселий та гріховний, Ту цяцьочку маленьку та легку, Що так-от вам припала до смаку! Як облягає військо нас вороже, Дівоцтво тут нітрохи не поможе. По нього ви на землю прибули? В раю скоріше б ви його найшли: Свічок церковних є не більше в Римі, Як чистих дів між вашими святими. А Франція — і думати шкода! Від них тут не зосталося й сліда! Про це давно подбали капітани, Стрільці та принци, мій ласкавий пане, — І грішний наш, хоч і прекрасний світ Бастардів більше має, ніж сиріт. Святий Денисе, отче наш і брате, Незайманиць деінде слід шукати!» Від слів таких святий почервонів, На промінь свій ізнову верхи сів, Немов коня, потис його ногами, — І лине геть небесними шляхами По іграшку, дорожчу з-між усіх Для грішників, а також для святих. Тож поки він сюди й туди літає, Бажаю вам, шановні читачі, Найти для втіхи любої вночі Той скарб, якого пильно він шукає.

Пісня друга

Жанна, діставши зброю від святого Дениса, рушає до Карла VII в Тур; що вчинила вона по дорозі і як дістала свідоцтво про дівочу чистоту. Щасливий, хто зрива вінок дівочий! Це любий скарб; та серце полонить, До себе милі привернути очі, — Ось найдорожча і найкраща мить! Навіщо рвати квітку самохіть? Нехай любов її дарує вільно. Тлумачники нам зіпсували сильно Прекрасний текст; як звіритись на них, То кожна радість — непрощенний гріх. Ладен за те я книгу їм зложити; Я там навчу, як слід людині жити, Я доведу, що тішитися нам Наказує закон природи сам. У цім труді, ясної вартий слави, Святий Денис підмогу дасть мені: Недарма ж я про нього склав пісні. Тимчасом, мій читальнику ласкавий, Вернімось до його святої справи. В Шампані, де простягся ряд стовпів¹, Оздоблених пташками гербовими, На знак, що Лотарінгія за ними, Був городок, як сотні городків; Та не умре ім’я його довіку, Бо жертву він прекрасну і велику Для Франції та короля зложив. Про Домремі озвуся я хвалою, — Хай з уст в уста іде вона луною! О Домремі! Серед твоїх долин Нема ні персиків, ані цитрин, Ні золота, ні чистих вин шипучих, — Та Жанну ти родив для діл могучих². Кюре, що всюди, де лише бував, Своє насіння щедро розсівав, — Колись чернець, — охочий до осанни, А також і до чарки та до панни — Такий був батько героїні Жанни. Стан покоївки, круглий та гладкий, — Ось форма, що її отець святий Обрав, щоб вилити це дивне диво. В шістнадцять літ, моторну та вродливу, До корчми Жанну віддали служить: Їй коні там доручено глядіть. Рішуча, горда, чесна у звичаї, Вона очима, як зірками, сяє; Зубів, як перлів, тридцять два блищить, Скрашаючи рожевого їй рота, І вся її струнка, міцна істота Серця такою свіжістю п’янить, Аж цілувати всіх бере охота. Хоч перса й темні, а зате тверді, Знадливі й для поважного судді, І для священика й для капітана. В’юнка, весела, дужа та рум’яна, Вона спочинку не дає рукам, Слугуючи і простим, і панам, — А мимохідь дасть ляпаса гучного Нахабі, що безстидно ухопив Її за груди чи за повну ногу; Працює, носить вина із льохів, Годує коні, чистить, напуває, — Чи, сівши верхи, чвалом їх пускає³ Незгірш від славних римських вояків. О мудросте! О божий супокою! У порох падають перед тобою Великі й славні, принци й королі — І до небес підносяться малі! Святий Денис, посол твій на землі, По замках та палацах не блукає, Невинності в князівен не шукає, — Ні, пташечку химерну та легку Знаходить — де, панове? — у шинку. Був саме час йому туди з’явитись, Щоб Жанні в небезпеці прислужитись І зберегти дівоцтва пишний крин: Лиха ніколи не дрімає сила, І тільки б трошки запізнився він, — Вся Франція в неволі б заніміла. Гладкий чернець, на ймення Грібурдон, Що кинув із Шандосом Альбіон, В тій корчмі Жанни назорив поставу — І покохав, як батьківщини славу. Натуру мавши підлу та лукаву, Ладний і чорту слатися до ніг, Шахрай, обмовник, сповідач і шпиг, Він знав чаклунське таємниче діло⁴, Що перейшло із глибини віків Від магів та єврейських мудреців I в нашу землю, Господеві милу... Тепер його забули серед нас. О дні тяжкі! О звиродніння час! Він вичитав із книг кабалістичних, Що Жанна — сил посланниця одвічних, Що носить під спідничкою вона Кінець війни, для всіх іще незримий, I заприсяг, у злі досягши дна, Христом і чортом та всіма святими Її оплутать чарами земними, Дівочості палладій звоювать⁵, В молитвах і блюзнірстві невситимий: «Британію і церкву врятувать Повинен я, склонившись перед ними; Обом же їм ретельно послужу — Ну, та й собі самому догоджу». Під той же час, мужлай над мужлаями, Погонич мулів загадав те саме, — І, правду мовивши про молодця, Він був нічим не гірший за ченця, І день, і ніч приносити готовий Дарунки грубі дикої любові, А рівність їхніх станів життьових Могла б невинну спокусить на гріх. На щастя, досі стид і чеснотливість Перемагали невідступну хтивість, Та добре бачив Господа слуга, До чого може призвести жага, І, стрівши раз суперника свойого, Таку промову він сказав до нього: «Вартніші ви, мій рицарю, єсте За мули всі, яких ви глядите, І гідні недоторканої діви; Вона чарує серце і мені, Обидва ми коханці запальні, І вірністю рівняєтесь мені ви. Тож краще ласий шмат ми поділім, Аніж змагатись без ладу над ним, — Тоді б обидва щастя ми втеряли... На неї я накличу сон міцний, Щоб спалося, не прокидалось їй, А ми б над нею по черзі не спали». По слові тім він книгу ухопив І викликав того споміж чортів, Що звавсь Морфеєм за старих часів. Цей дух тепер у Франції витає: Як зранку велемовний адвокат З Кюяса сипле блискавки цитат, Він із панами суддями дрімає; Удень він тихий навіває сон Нещасним, що новітній Массільйон Їм каже казань на гугнивий тон, І ввечері одверто позіхає, Трагедії чекаючи кінця. Отож, почувши виклик від ченця, Він дві сови запріг у колісницю I лине, щоб приспати голубицю. До Жанни він, скрадаючись, іде, I чорний мак на груди їй кладе, І, знаючись на ділі чародійнім, В уста їй дише подихом сновійним. Так, люди кажуть, і чернець Жірар ⁶, Невинну висповідуючи діву, Із грішних уст наслав на неї чар І розбудив у ній чортицю хтиву. Тимчасом два гарячі джигуни, Позичивши завзяття в сатани, Стягли рядно, що Жанна ним укрита. Вже кості кинуто на лоно їй, Щоб вирішить, кому в розвазі тій Судила доля перший крок зробити. Тож перша Грібурдонові черга, — І ворожбит розпалений плига На Жанну... О святої волі диво! Прибув Денис — прокинулася Діва. Не зносять грішні сяєва святих! Зальотники, скотившися до ніг Денисові, що так заскочив їх, Тікають у розкриті навстіж двері. Отак у дім, присвячений Венері, Зненацька завітає поліцай: Молодики, покинувши свій рай, Півголі, з вікон, із дверей, з балконів Плигають від служителя законів, Рятуються, налякані украй. Денис лагідно Жанну утішає, Що від образи дикої ридає, І каже їй: «Обранко сил святих, Бог королів правицею твоєю, Яка ніколи не впадала в гріх, Прогнати хоче бриттів навісних I врятувати Франції лілею. Він може обернути, пресвятий, У кедр ліванський очерет хисткий, Моря він сушить, потряса долини І світ новий підносить над руїни. Де ступиш ти — там залунає грім, I перемоги над чолом твоїм Устане ангел огняний, крилатий, I в славі вічній будеш ти сіяти. Іди ж, смиренну долю цю покинь, Стань між героїв, стань між героїнь!» На мову цю гучну і патетичну, Утішницьку та ще й теологічну У Жанни рот розкрився мимохіть: Ні слова не далось їй зрозуміть. Та благодать, прийшовши на підмогу, До розуміння світить їй дорогу, — І спалахнули в серця глибині Святих, високих поривів огні. Вона уже — не наймичка віднині, I їй до серця титул героїні. Так міщанин і простий, і плохий, Що скарб йому зоставив багатій, Халупу заміняє на палати, З покірливого робиться пихатий, Вельможам гордим рівня він тепер I зве його простолюд: монсеньєр. Так гарна дівчина, яку природа Створила для гаремів затишних Чи для театрів пишно-голосних, А рідна мати, скромна й тихохода, Готова б повінчати із шевцем, Коли з Амура ласки осяйної Опиниться нараз під королем, — Уже й ходою ходить не такою, І згорда поглядає навкруги, I голос повен владного спокою, А думи — королівської ваги. Лаштуючись до подвигу свойого, Звичайно, з церкви почали дорогу Денис і Жанна. Там при вівтарі (Усяке б здивувалося з такого!) Упав з небес, ясніший від зорі, Вояцький найдорожчий обладунок. Архангел то Михайло надіслав З небесних арсеналів подарунок: З шоломом там Дебориним сіяв⁷ Той цвях, що смерть Сізарі вготував; Там камінь був, що із пращі Давида Попав у Голіафа-лиховида, Та щелепа, которою Самсон, Як мила продала його в полон, Лупив без жалю юнака і діда; Там меч Юдіти полум’ям горів, Який вона в коханця устромила — I вельми Господеві догодила, Його священний втілюючи гнів. З такої ласки Божої щаслива, Те все добро бере одважна Діва — Шолома, списа, панцира, меча, Перев’язь, рукавиці до плеча, І кістку, й цвяха, й камінця хапає, — А серце славу вже передчуває. Та як же слави без коня зажить? Хіба що в цьому ділі попросить Погонича, нещасного з любові? Аж дивиться: осідланий, готовий, У золоті, в шовковому шитві Осел ревучий став на мураві, Б’є копитами землю, нетерпливий, Як той фракійський кінь золотогривий. На спині мав він довгих двоє крил, Літав-бо й за далекий небосхил. Отак Пегас, ясному вірний Фебу, Всіх дев’ять муз возив колись по небу; Так Гіппогріф на місяць голубий Носив Астольфа — в Жанів край святий⁸. Коли, читачу, хочете ви знати, Що за тварина цей осел крилатий, — Про це ще буде в повісті моїй. Та знайте: шанувать його годиться, Бо в цім ослі — небесна таємниця. От героїня сіла на осла, Денис, як завжди, променя сідла, — І линуть понад берегом Луари Мерщій кінчати смертоносні чвари. Осел предивний то мов кінь біжить, То, наче птах, підноситься в блакить. А Грібурдон, якому в серці ласім Бажання знов прокинулись тимчасом, Погонича на мула обернув (Недарма-бо чаклун із нього був!) І їде ним услід хоробрій Діві, Клятьби вигукуючи нечестиві. Погонич мулів, мул віднині сам, Покірний ворожбитовим словам, Летить учвал — і ледве помічає, Що трохи іншу оболону має. Денис і Жанна поспішали в Тур, Де короля в полон забрав Амур, Їм на шляху, при самім Орлеані, Зустрілися англійці, дуже п’яні; Шукавши втіхи дикої в вині, Вони поснули; у тяжкому сні Хропли солдати, слуги, капітани — І німували сурми й барабани. Той голий ліг, не вкрившися й плащем, А той простягся над своїм пажем. Тоді Денис, неначе батько добрий, Промовив стиха дівчині хоробрій: «Дитя моє! Нам розповів поет, Як Ніс, до Турна трапивши в намет⁹ Удвох із вірним другом Евріалом, Рутульців сон довершував кинджалом. Відоме й те хтозна з яких часів, Що достославний гордий син Тідея У товаристві мудрім Одіссея, Як Ресів табір морок оповив¹⁰, Троянців сонних мертвими робив. Чому й тобі задля свойого краю Не відновити їхнього звичаю?» «Ні, — мовить Жанна, — я письма не знаю. Але на рицарську ступила путь I відаю: лежачого не б’ють». Ще не скінчивши гордої відмови, Вона шатро золочене, чудове У сяйві місячнім постерегла: Особа, певне, там значна була. Вино, окрасу доброго стола, Там Жанна в кубки сміло наливає, I пирогом вечеряє смачним, І вдвох із богопосланим святим За короля французів випиває. Шандос у тім наметі проживав¹¹. Горілиць він, вояка грізний, спав. Вона бере меча його страшного, Бере штани з єдвабу дорогого: Так Господів улюбленець Давид, Саулові натрапивши на слід. Низьке бажання помсти занехаяв, А тільки шмат плаща його відкраяв I царедворцям навіч появив, Що міг зробити, тільки не зробив. Біля Шандоса, юний та вродливий, Спав юний паж, у забутті щасливий. На лінії, відкіль початок ніг, Амур би сам йому позаздрить міг. Поблизу нього каламар похідний Стояв з чорнилом — доказ очевидний, Що хлопець вірші звечора писав Красуні тій, яку він покохав. Пречиста Жанна узяла чорнило I на озадку хлопцевому сміло Лілеї три в один виводить мах. Святий дивився з радістю в очах, Як зад англійця, свіжий та круглявий, Скрашає герб французької держави. Хто ж був уранці, наче звір, лихий? Шандос, і так з похмілля сам не свій. Побачивши у хлопця в місці певнім Три лілії, він, повен гнівом ревним, Лукаву зраду в цьому добача І кидається по свого меча... Ох! ні меча, ані штанів немає! Він стогне, виє, очі протирає, — I врешті думка родиться ясна, Що це зробив не хто, як сатана. І променю, й крилатому ослові, Що Жанну ніс крізь хмари пурпурові, Було б за жарти й землю облетіть! Вони до двору добулися вмить. Святому досвід показав недавній. Що люблять жарти царедворці славні. Почути міг би тут ізнову він, Як од Рішмона, дотеп не один, А з того люди втратили б пошану До нього й до єпископського сану. Та хитрощів не вчитися святим! Щоб висловити королеві-пану, Що слід було, подобу він узяв Одвертого Рожера Бодрікура¹². Той рицар — щира і тверда натура — Любов, проте, у короля придбав. «Королю! — він до Карла промовляє, — Ви тут собі замкнулись, як у раї, Амурові віддавшися в полон, І це чоло, де сили всемогущі Накреслили суворий свій закон, Троянди лиш вінчають запахущі! Ви залишили лютим ворогам Країну й трон, від Бога дані вам! Ідіть на смерть або на перемогу, Ударте на британців навісних! Вам сам Господь показує дорогу До славних діл, до лаврів бойових! То ж він мене навчив цієї мови, Він засмутився з вашої любові, Він допомогу обіцяє вам! Ідіть же: слава вас чекає там! У цій війні ви будете щасливі, Лише довіртесь непорочній діві, Яку сюди, королю, я привів. Вона для вас врятує трон батьків. Махне вона могутньою рукою, — І в прах паде нахабний супостат... Нехай уже залежність від дівчат Вам силою присуджена святою, — Покиньте ту, якої згубний чар У вас одваги заглушає дар, I тій услід без роздуму ідіте, Що ваш вінець прийшла оборонити». Агнеса люба Карлові була, Та честь кохання те перемогла. Бійця старого заклик патетичний У нього сон розвіяв летаргічний: Так в оний день, що нам Господь прорік, В сурму заграє ангел-вістівник, І прах оживить, і гроби розкриє, І збудить мертвих голосом надії. Король ожив, король огнем горить, Війни він бачить заграви червоні, Гукає, слів не тратячи: «До броні!» — І гострий спис в руці його дзвенить. Та впали в душу сумнів і тривога, Коли минув той порив запальний: Чи перед ним посланниця від Бога, Чи, може, дух наслав її лихий? Чи вість благу несе її поява, Чи діє сила тут якась лукава? Тож, повернувшись до красуні, він Сказав слова, з яких не без причин Почервоніла б інша, а не Жанна: «Скажіть, а справді ви ще чиста панна?» На те вона: «Нехай аптекарі, У круглих окулярах лікарі, Жінки статечні, весь народ учений Придивляться, до чого слід, у мене. Усім, королю, хто на це мастак, Ладна я показатись так і сяк». У мові цій одвертій, благородній Відчув король навіяння Господнє. «Гаразд! — він мовив, — вірю, чом би й ні, Лиш угадайте ви одно мені: Що з милою робив я цеї ночі?» «Нічого!» — з дива заблищали очі У Карла. «Сила Божа!» — він сказав, Перехрестився й на коліна впав. Аж от ідуть учені чередою У мантіях, у гострих ковпаках, З писанням Гіппократовим в руках На огляд войовниці молодої¹³, Що відкрива їм плечі, груди, стан I нижче... Придивляється декан До неї зверху, знизу, справа, зліва, — І пише вирок: безперечно, діва. Свідоцтвом вельми втішена таким, Стає перед монархом молодим Навколішки обраниця Господня, Показує трофеї благородні, Що у британця сонного взяла, I каже: «Володарю, я прийшла Тобі вернути під шляхетну руку Край, супостатам відданий на муку. Від Бога в мене влада й сила ця. Клянусь тобі невинністю своєю, I цим мечем, і смілою душею, Що ти у Реймсі досягнеш вінця, Як проженеш орду англійців п’яну, Яка несе загибель Орлеану. Іди ж, французам звесели серця, Покинь свій Тур, добудь отчизні волю, — З тобою поруч я піду, королю!» Придворці, Жанну оточивши вмить, На неї тільки й на святу блакить Зорять побожно, плещуть у долоні І одностайно всі кричать: «До броні!» З них кожен — і старий, і молодий — За зброєносця хтів би стать при ній, Всі сили їй і все життя віддати, — І кожен має сховану жагу Солодку квітку в дівчини зірвати, Для неї й для вітчизни дорогу. Усі заворушились комашнею: Той з любкою прощається своєю, Той розписки складає лихварям, А той без грошей платить хазяям. Денис підняв священну орифламу¹⁴ — І мужній Карл, радіючи думками, У славі бачить трон високий свій: Тож прапор цей, для ворогів страшний, Невинна діва та осел крилатий Його безсмертям мають увінчати! Святий Денис так справу влаштував, Що Карл Агнесі й слова не сказав: Навіщо зайві для страждань причини? Навіщо тратить дорогі хвилини? Агнеса спала пресолодким сном. Не знаючи, що діється кругом, Їй снилося те ніжне раювання, Якому вже прийшла пора остання: Коханець обіймав її палкий, Вона йому жагуче віддавалась... Шкода й казать! Забрав його святий, І тільки милі спогади лишались. Так лікар, щоб хворобу відігнать, Забороняє те і се вживать І від смачних наїдків ненажері, Йому ж на добре, зачиняє двері. Коли Денис монарха одірвав Од грішних, хоч і любих нам забав, — З’явився він до Божої ягниці, Що силу мала більшу від левиці, Вернув до себе знову взір святий, Побожну мову, зачіску нехитру, I патерицю, й перстень золотий, — І мовив так, свою надівши митру: «Служи тепер отчизні й королю I знай, дитя, що я тебе люблю. Пильнуй лише, щоб з лавром гордовитим Цвіли й невиннощі рожевим цвітом. Під Орлеан ти поведеш бійців. Коли Тальбот, вождь наших ворогів, До президентші йтиме на стрівання, Пойнятий диким полум’ям бажання, — Він упаде від мужніх рук твоїх. Скарай же грішного, сама на гріх Не надячись лукавий. Будь щаслива I відай: сильна ти, допоки діва». Скінчивши так високий заповіт, Полинув пастир у надземний світ.

Пісня третя

Опис палацу Дурості. Битва під Орлеаном. Агнеса перевдягається в Жаннин військовий одяг, щоб найти свого милого; вона потрапляє в полон до англійців, і соромливість її зазнає багато лиха. То ще не все — у бої бути смілим, Одважним оком ворога стрічать, Спокійно власним довіряти силам I вояками твердо керувать; Таку нам славу може показать I той, і той на цьому світі білім. Палкі й завзяті Франції сини, — Та чи не рівня мудрі їм англійці В страшній науці лютої війни? Чи гірші за германців іберійці? Бували биті, били і вони. Перед Тюренном сам Конде не встояв¹, Віллара, не останнього з героїв, Євгенія перемогла рука², — І з Карла, вінценосця-вояка, Північної країни дон-Кіхота, Як під Полтавські він ступив ворота, Блискучі лаври воїн той зірвав, Що Карл його за хлопчика вважав!³ Хто вмів людей сліпити і вражати, Певніше той, читачу мій, робив: У святості зодягшись дивні шати, Нам легше йти на грізних ворогів. Так давній Рим усіх собі підбив, Вдававшись до чудес, де тільки треба, З оракулів, що знали волю неба. Юпітер, Марс, Поллукс і всі боги Його орлові додали снаги. Вакх, Азії великий переборець, І син Алкмени, воїн-чудотворець, І Олександер, цар серед царів, Вдавали з себе Зевсових синів, Бо з того мали дещицю вигоди: Корились їм владики і народи, Шануючи таку високу кров. До цеї думки і Денис дійшов; Намислив він, щоб Жанну між юрбою Прославлено і названо святою, Щоб простий вірував у це вояк, Тальбот-зальотник і Шандос-пияк, Безбожник і хвалько зарозумілий, — I всі б небесну силу в ній узріли. Дійшовши до такого рішенця, Бенедиктинця він обрав, ченця — Не з тих ото, що книги компонують I раз у раз їх Франції дарують, Але з дрібних, що й книг не потребують, Як требник прочитали до кінця: Тож брат Лурді, простак благочестивий, Здобути славу має задля Діви. На Місяці є дивовижний край, Для дурнів і безумців давній рай⁴, — А на межі широкого простору, Де Ніч, Хаос і Пекла дух тяжкий Панують завжди в злагоді тісній, З’єднавшися у силу темнозору, Лежить страшне, печеряве житло, Що світла сонячного й не було Ніколи там, — проміння лиш фальшиве, Хистке, холодне, тьмяне і жахливе, Яке з болотних повстає огніз. Там повно чортенят, чортиць, чортів. Дитина з бородою і в короні, Цариця-Дурість там сидить на троні, Рот, мов Данше, роззявлюючи свій⁵. За скіпетр — служить брязкотельце їй. Дочка це темноти, хоч не єдина; Стоїть навколо вся її родина: Пиха, Лінивство, Впертість кам’яна Та Легковір’я, що вагань не зна. Слугують їй уклінно, як годиться, Подумав би, що й справді то цариця, — А все це лиш облуда і туман, Панує-бо за неї інший пан: Лукавство там несите за міністра. Ця спритна постать, до ошуки бистра, За ніс царицю водить і дворян. В години неспокою та тривоги Там раду радять мудрі астрологи, Що правди не сказали ще ні в чім, — Тому ж і віри всі діймають їм. Алхіміки там злото фабрикують, Не маючи в кишені і дрібних, Юрба там розенкрейцерів дурних І всіх, що в теології мудрують. Товстий Лурді з-поміж усіх ченців Був обраний туди помандрувати. Коли блакить ясних небес повив Нічний туман, мінливо пелехатий, На крилах сна, імлистих та легких, Полинув наш чернець у рай дурних⁶. Не маючи підстави дивувати У Дурості нічому при дворі, Він думав, що в своїм монастирі. Передусім він, глянувши на стіни, Емблематичні постеріг картини: Какодемон, що будував той храм, Накреслив мальовниче там і сям Помилок, хиб і всіх дурниць портрети. Там і дотепні плани ви знайдете, Що виконать ніхто, проте б, не міг, Хоча у «Віснику» і славлять їх. Поміж такими дивними дивами, Де у гурті роззяви з шахраями, Шотландець Лоу там немов живий, — Землі французької король новий. Скрашає паперова діадема Чоло його, де й напис є: система⁷. Із мила блискотливі бульбашки Усім дає він з щедрої руки. Ченці, повії, судді — для користі Всі грошики до нього зносять чисті. О, скільки тут гуртків, гурточків, пар! З Моліною достатнім Ескобар⁸, По них — Дусен, що бідній людській зграї Ту буллу цілувати простягає, Яку Тельє так хитромудро склав⁹, Аж навіть Рим, хоч потай, глузував... Проте ж із неї безліч випливає Сперечок, партій, диспутів гучних I — це найгірше — товстелезних книг, Де, кажуть, єресів отрутних повно. (Нудні усі ті книги невимовно). Нові белерофонти-вояки Химер у тім тумані засідлали, Змагаючись за тьмяні ідеали. В руках у них не сурми, а свистки. У нападах священної нестями Вони незгодних луплять пухирями. Тут сила всяких доказів ясних, Дискусій, коментаріїв дрібних, — I з того всього ще темніші справи! Гомере-батьку, літописче слави, Що, Іліаду давши нам гучну, Склав і «Жабино-мишачу війну», — З могили встань і оспівай до діла Змагання всі, що булла та зродила! Он янсеніст, покірний долі син, Що ласки духу Божого не знає; На прапорі у нього Августін, За «декотрих» він списа підіймає¹⁰; Навпроти — ціла зграя ворогів Сидить на спинах зігнутих попів. Замовкніть, чвари суєти й марноти! Навколішки! Дорогу, ідіоти! В труні, що отінив святий Медар, Лежить дурних і тупоумних цар!¹¹ Господній дух на всіх французів лине З убогої тієї домовини: Сліпому враз він повертає зір, — I той навпомацки іде в свій двір; Кривий до того гробу поспішає, Реве осанна — і як перш кульгає; Глухий стоїть і слухає, мов пень, — А натовп легковірний день у день Кричить про явлене високе диво, Цілуючи труну благочестиво¹². Товстун-Лурді на все те позира I славить бога сили та добра, Кричить, не розуміючи нічого, I з реготу трясеться пузо в нього. А! Ось і він, премудрий трибунал, Де засідає й піп, і кардинал, — То інквізитори, то слуги віри, Яких побожні оточили сбіри, То судне коло докторів святих; Совине пір’я покриває їх, На головах — ослині довгі уші. Щоб зважувати людські справи й душі, Вони вживають певних терезів; Дві шалі там: одна для дукачів, Що їх собі святі отці зібрали, Для крові з грішних, що вони пролляли; На другій шалі — чотки, літії, Декрети, булли та єктенії... Ця вся високовчена асамблея Бідаху оточила Галілея¹³; Він перед ними на коліна став, Прощення молить, правду-бо сказав. Що ж то в Лудені за нове багаття? Кюре в огні печеться, миле браття; Негідники приречення своє Сказали: ворожбит Юрбен Грандьє¹⁴. Галігаї! І ти, і ти згоріла¹⁵ У розцвіті прекрасної весни, Коли парламенту продажна сила Тебе назвала, винну без вини, Страшною спільницею Сатани. Ох, Франціє високомудра й мила! У пекло й папу тільки й віриш ти, За «Отче наш» боїшся перейти! Стоїть мені в очах наказ твій дикий Про Арістотеля й шлункові ліки¹⁶. I вас, Жіраре, отче запальний¹⁷, У книзі оспіваю я своїй! Немов живу, я вашу постать бачу, Побожний і прекрасний сповідачу; Скажіть мені, як з чарівним дівчам У сповіді тій повелося вам? Лихого я не бачу в цій пригоді: Законне все, Жіраре, що людське, I тут гріха дошукуватись годі: Святі отці чинили й не таке. Одна для мене річ незрозуміла: До чого тут здалась нечиста сила? Жіраре! Ви самі і всі судці, Всі прокурори, свідки, адвокати — Лукаві клерки і тупі ченці — Шкода між вами чаклунів шукати! Ось і парламент, що спалити враз Послань прелатських двадцять дав наказ I смертний бій оголосив тій раті, Де на чолі — дивак, святий Ігнатій; Та й на парламент склалася біда; Ігнатій радий, а Кенель — рида. Париж тій долі співчував трагічній I втішився лиш в опері комічній. О Дуросте, богине вагітна! Родила смертних, мати всеземна, Ти більше, ніж Кібела ясносила, Богів колись могучих породила, I дивишся, від радості п’яна; Як виростає їх незмірна сила: Дурний тлумач, дурний перекладач, Та й автор теж, а також і читач! Скажи ж мені, владарко сьогосвітня, Хто в цій юрбі, віддалеки помітній, Для тебе найдорожчий з-між усіх, Хто найздатніший до безглуздих книг, У кого голос — наче рев ослиний, Хто топчеться на місці щохвилини? А, знаю! З тим твойого серця пал, Хто у Треву свій видає журнал. Отож Денис у місячній країні Уміло й потаємки готував Проти англійців хитрощі невинні, — Новий тимчасом колот повставав Тут, на землі, де дурнів, як у скрині. Ступив король на Орлеанський шлях, На сонці грає королівський стяг, — А Жанна, з ним верстаючи дорогу, Над Реймсом обіцяє перемогу. Ви бачите цих рицарів ставних, Цих зброєносців юних, запальних? Усі вони, цвіт рицарства, на сонці Виблискують, покірні амазонці. У Фонтевро так чоловіча стать Примушена жіночій слугувать¹⁸. Там жінка вищу владу обіймає, Святих отців вона благословляє. Агнеса гожа, невеселих днів Примушена без милого зазнати, Снаги не мала розпач подолати, I душу смертний холод їй повив. Та друг Бонно, вигадник знаменитий, Зумів життя пригасле розбудити. Вона розкрила очі чарівні, — Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні! Тоді, склонивши голову до нього, Вона сказала: «Зраджено мене! Яку ж тепер король обрав дорогу I де його те слово вогняне, Яким мені він у коханні клявся, З якого пломінь у душі зайнявся? Сама ночую в ліжку я своїм, А Жанна у військових тих уборах — Агнесі більший, ніж британцям, ворог — Мене ганьбою криє перед ним! Які гидкі — не вмію я й сказати! — Тварюки ці, у спідницях солдати¹⁹, Що чоловіча сила в них сама, А ніжності утрачена принада; І чоловікам слави з них нема, I красна стать нітрохи їм не рада». Це мовивши, Агнеса вся горить, Від болю стогне, з гніву аж тремтить, Ревнивий зір, як полум’я, палає, — Та враз нову їй думку навіває Любов, у радах бистра й потайна. До Орлеана рушила вона, Аліса з нею та Бонно мостивий, — I от до корчми випадок щасливий Приводить їх, де Жанна спочива, Стомилось-бо і тіло й голова. Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала; Тимчасом з хитрих розпитів дознала, Де Жанна спить, — і в темряві нічній Туди крадеться, одяг військовий З Шандосовими надіва штанами З залізними міцними тилягами[4], Що ковано їх зовсім не для дами. Як зброя та на плечі їй злягла, — Вона б упала, бідненька, була... Бонно правиця тут їй помогла. Тоді Агнеса тихими словами Промовила: «Амуре, пане мій, Дай сил мені тяжку носити зброю, Щоб я збудила постаттю такою Любов і жаль в душі його ясній. Мій милий хоче дівчини-героя, — Нехай же втішу, звеселю його я! Піду за ним і буду попліч з ним За нього в бої битися страшнім. Коли на нього зловорожі сили Списи підіймуть і летючі стріли, Нехай мене прошиють вістря їх, Щоб я умерла, він щоб жити міг, Щоб у хвилину темного конання Зомліла я від щастя, від кохання». Бонно цих слів уважно наслухав І їй меча та списа подавав, — А Карл тоді близенько пробував. Агнеса захотіла тої ж ночі Коханого побачить милі очі. Тож, повна нестриманної жаги, Сіда вона, зігнувшись од ваги, І жеребця стискає острогами, Роздряпавши озадок свій штанами. На огирі нормандському Бонно Хропе й сопе, натомлений давно, — А бог любові сумно поглядає На дівчину одважну — і зітхає. Як тільки рушила Агнеса в путь, — Зненацька кінське тупотіння чуть Із-за дерев, що віти посплітали, — І кінні вояки повилітали В червоних одягах. Ще й лихо в тім, Що Жан Шандос був за сеньйора їм. «Гей, хто іде?» — питання розляглося, А дівчина, — їй, бачите, здалося, Що це зустрівся з нею сам король, — Кричить: «Любов і Франція — пароль! Агнеса я!» — Не встигла докінчити, Як бідолашну ухопили бритти, Бонно-добрягу також узяли — I до Шандоса хутко повезли, Що, повен люті і страшного гніву, Поклявся в серці покарать жахливо Розбійників (хоч би там хто вони), Які украли меч його й штани. Під час, коли з очей нам відлітають Останні зграї животворних снів, Щебече птаство в глибині гаїв, Пригаслі сили в серці воскресають, Жвавіше котиться по жилах кров, Тремтять бажання, виника любов, — Під час отой перед тобою стала, Шандосе, дівчина; вона сіяла, Неначе сонце східне навесні. Яке ж чуття в сердечній глибині Збудила німфа, дивна красотою, В твої штани одягнена, герою? Огонь пробіг в Шандосових очах, I він крізь зуби каже, їй на страх, Милуючися на дівочі чари: «А, маю знов свої я шаровари!» На постіль садить він її мерщій I промовляє: «Полонянко мила, Не до лиця одежу ти наділа». По тих словах, нестримний та палкий, Він панцира зриває з неї хтиво. Пручається Агнеса соромливо І стогне в переможцевих руках, Звертаючись до Карла у думках. А що ж Бонно? Його вояк завзятий Послав, яко митця, кухарювати, Відомо-бо, хоч то вже й давній час: Бонно — вигадник кров’яних ковбас, Йому ви честь, французи, віддаєте, Коли з вуграми хвалите паштети! «Сеньйоре! Що ви хочете вчинить? Ой лишечко!» — Агнеса лебедить. Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)²⁰, За кривду я повинен одплатити. Штани — мої, а я добром своїм Не поступався ще ні перед ким». Таке промовив — і з одного маху До голого роздяг він бідолаху, — А та, обійми чуючи міцні, Ридала тільки: «Я не хочу, ні!» Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!» Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, — І, крові й смерті вісником страшним, Сурми розлігся голос бойової. Прокинувшися, Жанна не знайшла Ані шолома із пером з орла, Ні панцира²¹, ані брагет, що звичай²² Носити каже статі чоловічій. Без роздуму, схопивши навмання Свойого зброєносця убрання, Вона ослові скочила на спину I крикнула: «За віру! За країну!» Сто рицарів на поклик той гучний, Шістсот солдатів кинулося в бій. Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати, Покинув темні Дурості палати I до англійців прилетів з небес, Мішок незграбних несучи чудес Та нісенітниць, що ченці побожні Між людом сіють у часи тривожні. Труснув мішком — і лютих ворогів Дикунських забобонів оповив Густий туман, що Франція віддавна У нім живе, своїм безглуздям славна. Так ночі бог у повозі своїм, Над падолом літаючи земним, Нас обсипає видив чорним маком, І ми дурницям віримо усяким.

Пісня четверта

Жанна та Дюнуа б’ються з англійцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита. Коли б я королівську мав корону, — Підданцями б сумирно керував, Щодня по благодійному закону На щастя б їм і втіху дарував. Коли б фінансів я служив міністром, — Кругленькі б суми я давать велів Умам високим і талантам бистрим, Бо кожен з них на плату заслужив. Як митру б я єпископську надів, — Шукав би згоди я і з моліністом, І з неспокійним, диким янсеністом. Але коханку маючи струнку, Не розлучався б з нею я, панове, Щоб кожна ніч — у розкоші любові І кожен день в яснім ішов танку, Їй душу огортаючи палку. Закохані! Красуню покидати — Ой леле! Небезпека немала! Тут можете за день один придбати Ви не одну прикрасу для чола! Не встиг Шандос, у пристрасті неситий, Свою солодку здобич ухопити, Як Жанна налітає, ніби птах, Кров проливає, сіє смерть і жах. Деборин спис, що похибок не знає, Страшному Дільдо груди прошиває, Що грабував скарби святі в Клерво І ґвалтував черниць у Фонтевро. За ним тяжка не поминула кара І гідного мотузки Фонкінара. Цей волоцюга, хоч родився він Серед ірландських снігових долин, У Франції чинив свої зальоти, Немовби ріс в палкому Римі доти. Мілорд упав на землю Галіфакс, I брат його двоюрідний Боракс, І Мідарблу, що вкрив отця клятьбою, I Бартоней, що жив із братовою. Узявши горду Діву за взірець, I рицар-вождь і рядовий боєць Десятки бриттів б’ють з одного маху, I стогне поле бойове од жаху. Гадали вірні Франції сини, Що став із ними попліч бог війни. Серед отого галасу і руху Наш брат Лурді кричав, що тільки духу: «Вона невинна! Вороги, тремтіть: Святий Денис уготував цю мить; Вона невинна, і її руками Господь дива являє перед вами. Всі на коліна, Альбіону гній, Складайте зброю, поклоніться їй!» Тальбот, вояк нестримно-гордовитий, Ченця велить завзятого схопити. Схопили, в’яжуть, — а товстий монах Кричить з незгасним полум’ям в очах: «Нехай умру, нехай вернусь до Бога, — Дівочості судилась перемога!» Довірливість живе в людських серцях, І кожне серце — мов покірна глина; Найшвидше ж покоряється людина Тому, хто подив будить в ній і страх. Лурді товстого мова екстатична Переконала краще вояків, Як Жаннина одвага героїчна І сміливість її товаришів. Той нахил вірити в діла незнані, У забобони, в явища туманні, Отих ілюзій ошуканських рій Уми англійцям збили в січі злій. Англійці добре на війні змагались, На філософії ж не дуже знались, Їм краще меч, ніж розум, слугував. Це лиш тепер розумних час настав. Шандос, у бої полягти готовий, Кричить: «Праворуч, Англії синове, Шикуйтеся!» — Але не встиг сказать, — Усі ліворуч, як один, біжать. Так в давні дні над голубим Євфратом, У краї живши світлім та багатім, Юрба хотіла, з гордощів сліпа, Аж до небес поставити стовпа, А Бог, таких сусідів не бажавши, На сто язиків їх розбив назавше. Отож було, котрий води прохав, — Йому товариш враз підносить вапну... Так Бог з людей зухвалих насміяв, I всі відтіль розбіглися поквапно. До Орлеана, на вали фортець Прилинув, мов крилатий вістовець, Переказ про блискуче подолання — І Діви почалось там вихваляння. Ви знаєте французів запальних: Честь над усе чарує й надить їх, На бій вони ідуть, немов у танці. Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт (Його за Марса взяв би давній світ), Ля Гір, Сентрайль, уставши рано-вранці, Рішмон з Трімуйлем покидають шанці I всі кричать на сотню голосів: «Де вороги? Подайте ворогів!» Не довго ж їм того чекати бою: Тальбот, ясним прославлений умом. У засідці, ще й не з одним полком, Чекав на них під брамою міською. Тальбот уже давненько перед тим Амуром і Георгієм святим Поклявся, що ввійде-таки до міста. В його душі була жага двоїста: Луве дружина, як відомо нам, Палким цвіла до нього почуттям, I наш герой, опріч міської брами, Завоювать хотів і серце дами. Тож тільки вийшли наші вояки — Тальбот на них послав свої полки, Але французи встояли, смільки. Поля прославленого Орлеана, Вам од потомків похвала і шана, Завзяті рицарі на довгий час Людською кров’ю угноїли вас. Ані Фарсал, ні Мальплаке, ні Зами² Криваве поле, вкрите мертвецями, Ні жодне бойовище в давнині Страшнішої не бачили борні. Списи, дрітки і легкопері стріли Літали, розбивалися, дзвеніли; Під копитами диких скакунів Стогнали тяжко сотні вояків; Мечі палали іскрами ясними, Аж навіть сонце блідло перед ними; По мураві, блискучій від роси, Котились руки, голови, носи. Всі ангели війни з небес високих — I смерті вістівник, і Михаїл, I переможець диких перських сил³ До вчинків придивлялися жорстоких, До вікопомних подвигів і діл. Михайло терези вхопив широкі⁴, Уживані всякчас у небесах, I важити почав на терезах Французький запал і англійський спокій. Герої наші на вазі отій, Бідахи, вийшли легшими, ніж бритти: Тальбот їх переважив знаменитий, На цьому і кінчився суд святий. Тоді Рішмона ранив спис тяжкий У місце, що сідати ним годиться; Сентрайля — в ногу, бистру до ходи, Ля Гіра — ох! Я не скажу куди, Та жаль його коханки-чарівниці! В мулке болото Ля Трімуйль загруз — І руку славний там зламав француз. Тоді ж то всі, побиті й невеселі, Вернули в місто і лягли в постелі. Так сила Божа покарала їх, Що, бач, Дениса підняли на сміх. Господь, як хоче, милує й карає, Кенель сказав це, годі й міркувать⁵; Усім він лиха присудив зазнать, Бастарда лиш одного виключає. Тож рицарі, знеможені від ран, Вертаються на ношах в Орлеан, І Жанну проклинаючи, і долю, — А Дюнуа по бойовому полю Літає, наче блискавка ясна. Він коле, ріже, голови стина, — I враз туди пробився, де завзято Криваве Жанна відбуває свято. Як два потоки, линучи в полях З високих гір під буряну годину, Зіллються, хліборобові на страх, В одну ріку — і всю поймуть долину, — Так Жанна вдвох із Дюнуа буйним На бриттів махом кинулись одним. Вони так палко сікли та рубали, Так ворогів неутомленно гнали, Аж опинились, де й самі не знали. Нема британців, та й своїх нема, — А вже навколо ніч стоїть німа. «За Францію!» — гукнули без відмови — І зупинились тихо край діброви, При місяці шукаючи, куди Ударитись, щоб не знайти біди. Шкода! Ані признаки, ні дороги, А втома й голод мукою печуть... Яка користь у біса з перемог, Коли немає де по ній заснуть! Так корабель без керми, без вітрила В руках Нептуна іграшка безсила. Аж раптом пес, надбігши з-за кущів, Надію на рятунок їм явив; Він зблизився, він гавкає, плигає, Хвостом своїм привітливо махає, Вперед біжить, вертається до них... Коли б, здається, говорити міг, Сказав би так: «Не гайтеся, панове, За мною їдьте. Вам нічліг готовий!» Герої наші зрозуміли вмить. Що каже він, не вмівши говорить, I рушили поспішно в путь-дорогу, За Францію шлючи молитву Богу Та компліменти правлячи гучні Одно одному за діла страшні. Хоч мимохіть, залюблено і хтиво Одважний рицар поглядав на Діву, Та відав: певна цяцьочка мала Для Франції у неї зацвіла, I хто зірве дочасно квіт той любий, Той рідний край свій доведе до згуби. Шляхетний муж, він стримував жагу, Отчизну згадуючи дорогу. Проте, коли священному ослові, Біля коня ступаючи в діброві, Спіткнутись трапилося, на біду, — Наш Дюнуа красуню молоду Обняв за стан, щоб їй опору дати, А дівчина, бажавши, певне, спати, Схилилася до нього, як мaла. Тож близькість поміж них така зайшла, Що, поки наші подорожні мчались, Уста їх щохвилини зустрічались, Щоб говорити зблизька, не здаля, Про рідний край, війну та короля. Розказують, принаднице Авроро⁶, Що Карл Дванадцятий тебе до двору Не зважився прийняти аніяк — І рацію суворий мав вояк, Гроза для вінценосців те кохання: Було б з тобою затяжке змагання. Та з Жанною відмовитись утіх, Голодному не їсти страв смачних, — Хто більший подвиг появити може? Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий⁷, — Великого святого, що лягав Між двох черничок на тісній постелі І, груди й стегна гладячи дебелі, Диявольську спокусу відганяв. Зайнявся день, і перед їхнім оком Піднісся замок видивом широким: Фасад чудовим мармуром білів, Дорична височіла колонада, На ній балкон із яспису горів, Порцелянова грала балюстрада. Мандрівникам, натомленим украй, Здалося, ніби перед ними рай. Пес гавкає — і двадцять сурем грає Їм надобридень; сорок слуг метких Назустріч подорожнім вибігає, Усі в уборах пишно-золотих. Два молодці ведуть з уклоном їх У щедро приоздоблені палати; В купелях світлих миють їх дівчата З пошаною; по сніданні смачнім Постелено м’які постелі їм, І аж до ночі, в любому спокої, Хропли там по-геройському герої. Та треба знати: замка володар Такого, що позаздрив би і цар, Був син одного з геніїв чудовних, Що іноді їм набіга каприз До чад землі, безсилих і гріховних, З небес високих ізлетіти вниз. Це божество зійшлося по-людському З черницею в монастирі святому, I народився в них Гермафродит, Чаклун і некромант на цілий світ, Син щонайкращий батькові такому. Чотирнадцять йому збулося літ — I з височин отець його злітає I каже так: «Моя в тобі палає, Дитино, кров. Скажи ж мені, який Тобі дарунок дати, сину мій, — Усе ладен для тебе я зробити!» Жадібний зроду, в маренні неситий Гермафродит на те йому: «Палких Душа моя щохвилі прагне втіх, Подвійна стать — моя найбільша мрія. Хай жінкою роблюся уночі я, А вдень хай буде з мене чоловік!» Інкуб йому: «Гаразд, дитя!» — і зник. Від того дня ця дивина природи Подвійно споживає насолоди. Отак Платон, довіреник богів⁸, Про наших повідає прабатьків, Що першими сотворені із глини Всім бездоганні, дивні андрогіни, Які, одержавши подвійну стать, Самі себе уміли вдовольнять. Та їх з Гермафродитом не зрівнять: З самим собою пити раювання, — Це не найвище із можливих прав; Щасніший той, хто з ближнім поділяв Жіноче й чоловіче поривання. Придворці звуть його царем істот, Що ввечері — Венера, вдень — Ерот, I для утіх шукають любострасних Удів, панянок, хлопчиків прекрасних. Гермафродит забув лиш об однім Родителя свойого попрохати, Хоч мав потребу доконечну в тім: Любов до себе в інших викликати. Тож учинив так світу володар, Що гидший він, ніж Самюель Бернар, Що він не міг подобатись нікому, — I надаремне в замку він свойому Бенкети улаштовує гучні I навіть вірші пише запальні! Коли удень він обіймав коханку Чи, жінкою зробившися до ранку, З кимсь одчайдушним пестощів шукав, — Одуреним себе він почував; У відповідь на пломенисту спрагу Він мав огиду, лайку та зневагу. Так потвердилось казане давно, Що щастя й велич — зовсім не одно. «Як? — говорив він: — Наймичка остання Удвох із любим зазнає кохання, Пастушку юну обійма стрілець, З черничкою втішається чернець, — I тільки я, на цілий світ єдиний, Блаженної не відаю хвилини!» I він присягся іменем стихій Карати дів і хлопців уродливих, Щоб приклад був кривавий і страшний Для всіх, кого любив він без надій, Для серць невдячних, зимних і зрадливих. Щораз гостей він пишно частував: Ні Савської смуглявої цариці⁹, Ані Талестри, діви-чарівниці, Такий бенкет ніколи не стрічав У двох царів, прославлених та дивних, Як він для молодичок лаштував, Для бакалаврів і вояк мандрівних. Та як доходило до певних діл, — Біда тому, до кого він лицявся I хто його зальотам опирався: Нещасну жертву саджено на кіл. Завечоріло, з пана стала пані. До Дюнуа, в нестримному бажанні, Вона послати каже гайдуків, Щоб він трапезу з нею розділив На антресолях, — а в їдальні пишній Наїдки й Жанні подано розкішні. Красунь-бастард, напаханий, стрункий Ввіходить. Стіл на нього жде такий, Мов той, що Клеопатра-чарівниця¹⁰ Для Цезаря веліла готувать, Великого в мистецтві воювать, Для славного Антонія-п’яниці, Або мов той, що навіва рядки ці, — Його мені улаштував чернець, Слуга Господній, до їди митець, — Мов той, нарешті, де, в ясних чертогах, Коли Назона вірити словам, Коли Гомер по правді каже нам, Юпітер, для спочинку по тривогах, З Європою, з Данаєю удвох П’є без Юнони, як справдешній бог. Щораз іде смачніша переміна — Їх подають Аглая, Єфрозіна I Талія: так звуться в небесах Три грації, що марні теревені Про них розводять педантичні вчені. Нектар кипить у Гебиних руках I в Ганімеда юного правиці¹¹ — Його украв Зевеса бистрий птах, Щоб цар богів мав з ким повеселиться. От при такому Дюнуа столі З Гермафродитом сів у любій млі. Чудне створіння пишно одяглося, Алмазами прикрасило волосся, А жовту шию обвило кругом Рубінів, перлів не одним разком. Шкода! Потвора тільки бридша стала! До Дюнуа вона щось прошептала — I наш герой уперше затремтів. Проте, найлюб’язніший з вояків, Він господині відплатити гречно За учту гостелюбну і сердечну Бажає, занедбавши зір і смак. «Тим більше слави!» — думає бідак. Але дарма себе він непокоїв: Буває неможливе й для героїв. Отож, хоча й запавши у печаль, Гермафродит до нього має жаль, Улещений і врадуваний потай Зусиллями одважного бійця: Хоч не дійшла належного кінця, Але ретельно почалась робота. «Узавтра, — каже пані, — довести Ви можете змагання це до краю. Я більше сил, мосьпане, вам бажаю, Щоб шану ніжністю перемогти». Аж ось Аврора золота на сході Оповістила ранок всій природі. Коли вона поглянула на світ, Знов чоловіком став Гермафродит. Тож, по-новому жадібний і хтивий, Іде в опочивальню він до Діви, Покров зриває ніжний та легкий I непристойно гладить перса їй, Поганячи цілунком, як повію, Святих підпору, Франції надію. Що більше шалу — то бридкіший він! У гніві суто християнськім Жанна, Ніяких не ясуючи причин, В мерзенну пику затопила пана. Отак, бува, у мене на ланах Кобила горда, вся в пістрявих плямах, На мускулястих і твердих ногах, Немов тигриця, з полум’ям в очах, Осла тупого одбиває замах, Що на озадок любий був ізліз — І, вдарений, аж покотився вниз. Та зле вчинила дівчина, хоч браво: Господар на пошану має право. Звичайно, соромливість боронить Повинні всі дівчата й навіть дами, Але ж як принц навколішки стоїть, Чи дивовижний геній перед вами, — Його в лице не випадає бить. Гермафродит, хоч був гидкий, як гріх, Іще в житті не зазнавав такого, Ба й зважитись ніхто б на те не міг. Він галасує, кличе слуг своїх — Пажів, лакеїв, гайдуків усіх — I з натовпу до нього докотилось: «На Дюнуа вона б так не гнівилась!..» Брехні трутизно, наклепів жало, Гадюки чорні чорної обмови! Як при дворі французькому, кубло Ви в’єте й там, де сяє цвіт любові! Ображений подвійно, наш тиран Страшний, кривавий укладає план I слугам каже часу не барити — Обох на кіл негайно посадити. Покірні слуги, чувши вирок цей, Високі палі ставлять для гостей — I смерть дочасна має там скосити Ясної Франції найкращі квіти! Челядники бастарда роздягли, Зв’язали і на місце привели, Де гордовиту, чисту і вродливу Юрба нахабна мучила вже Діву: За вроду і за сміливий удар Їй смерть готує свій кривавий дар. Ведуть її, різками затинають, Сорочку з тіла білого зривають І катові лихому віддають. А Дюнуа, йдучи в останню путь, Дочасно вмерти маючи не в битві, Високу душу вилива в молитві. Та гордий він, як сокіл на ловитві, Аж навіть і призвичених катів Перед героєм подив охопив! Коли ж побачив муки він тієї, Що за французькі мстилася лілеї, А мала тут прийнять земний кінець, — Прокляв він долі лютий рішенець, На постать він поглянув, що коханням Не осквернив ще жодний чоловік. І так заплакав над її стражданням, Як над своїм не плакав би повік. Така ж, як він, і гордовита, й чула, В жахливий час вона і не здригнула, І погляд промовляв її палкий, Що лиш його на світі жалко їй. Прекрасних тіл солодка білосніжність У них будила обопільну ніжність, — Та боляче, коли любов така Лиш на краю могили виника. Уже ж бо, повен заздрощів і гніву, Двоснастий звір прислужникам велить, Щоб пару цю, як каже він, зрадливу На гостроверхі палі посадить. Аж тут зненацька, ніби грім із хмари, Розлігся голос: «Гей, не треба кари! Стривайте!» — І спинилися кати На ці слова, затамувавши подих. Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходах У каптурі, як їм велить закон. То був, панове, друг наш Грібурдон. Як гончий пес, що оленя легкого Такий приємний, запашний для нього Почутив слід — і лине по кущах, Куди його веде солодкий пах, І хоч не бачить, а напевне знає Тропу, якою звірина біжить, Ані на що круг себе не зважає, З дороги не збивається й на мить, — Так добрий син Ассізького Франциска За Жанною без одпочинку гнав На мулі, що між хащами стрибав, Гойдаючися, мов тяжка колиска. «Гермафродите! — крикнув він. — Ім’ям Отого яблука, що з’їв Адам, Ім’ям побожної твоєї нені, Ім’ям отця, що з геніїв був геній, Благаю: любу відпусти мою. За них себе на послугу даю. Як цей герой і ця-от красна діва В тобі збудили справедливий гнів, — Я з цим-от ділом справлюся щасливо! Ти знаєш, хто я, то не тратьмо й слів. На мулі незвичайному сиджу я — З ним працю незвичайну поділю я, І ти не раз промовиш навпростець: Мул варт ченця, а мула варт чернець, Нехай іде до лиха цей вояка, А Жанна — неабияка присмака Для нашого знавецького стола. Ціна за неї всяка — замала». Огидою та пострахом чернечі Незайманицю виповнили речі, Чеснота-бо і дум високих стрій Були дорожчі за рятунок їй. Душі її небесне поривання Бороло все, ба навіть і кохання. Гарячі сльози по щоках біжать, Від сорому нещасна червоніє І очі в марній закрива надії: Не бачити й небаченою стать! А в Дюнуа тяжкі думки горять. «Як! — дума він: — Розстрига і ледащо Цю квітку Франції зірве найкращу, Яку так пильно, ревно я беріг, Про землю дбавши прадідів моїх!» Масні ченцеві речі спокусили Потвору злу, що прагнула забав; Гермафродит, удавши усміх милий, Ченцеві любострасному сказав: «Що ж, згоден я! Готуйте ваші сили Ви, отче, з мулом для солодких справ. Французів цих — беріть, коли схотіли!» Жезл Якова товстий мав Грібурдон¹² І персня, й ключ, которі Соломон Зоставив нам, і чарівну тростину, Що нею слугувався фараон, І ту мітлу, на світі цім єдину, Якою відьма, лиса, мов коліно, Злетіла, як покликав цар-пастух, Щоб викликати Самуїлів дух. Був наш чернець у чаклуванні зух: От коло він накреслив за хвилину, Сипнув землею на свою тварину I кілька слів магічних проказав, Що Зороастр колись їх уживав¹³. На ті слова з диявольської мови — О дивина! Чудуйтеся, панове! — Наш добрий мул зіп’явсь на дві нозі, А далі (все робилось по черзі) I голова круглішою зробилась, І шапочка на голові вродилась. Отак колись за гордість пишний цар¹⁴ На бугая повернений був богом, Сім літ не їв окрім трави нічого, А як людина знову стала з нього, — Збагнув Господь марноту всіх покар. З височини небесного склепіння Денис дивився, повен співтерпіння, На Жанну д’Арк у муках та в сльозах. Злетів на землю сам би він, як птах, Та ба! Це не було в його руках. Зчинив великий шум у небесах Мандрівкою своєю небожитель. Святий Георгій, Англії святитель¹⁵, Обурювався вельми, що Денис Без дозволу злетіти смів униз I брав там участь у воєнній бурі. Святі перекорятись почали І під кінець на лайку перейшли. В англійського святого у натурі Є завжди риси грубі та понурі, I хоч живе в Господнім він раю, Отчизну скрізь нагадує свою. Так дехто, і потрапивши в палати, Манер не може простих подолати. Тут час мені, читачу, відпочить: Ще довга путь, і можна притомиться. Дух одведу, щоб вірно повістить, Що смілива пережила дівиця, Земні діла очам твоїм явить, Пекельні і небесні таємниці.

Пісня п’ята

Чернець Грібурдон, що хотів зґвалтувати Жанну, по справедливості потрапляє в пекло. Він розказує про свою пригоду чортам. Шануйте, друзі, Бога в небесах, Живіть, як добрі, вірні християни, Бо час гіркого каяття настане! За юних літ кружляв я по шинках З гульвісами, своїх бажань рабами, Що тільки й знали чарку та повій, А про святі й не згадували храми, — Служитель церкви був для них смішний. І що ж? Еге! Розбилась повна склянка: Кирпата смерть з косою у руках Перетинає їм веселий шлях, І вісниця Атропи, лихоманка, Гидка, кульгава Стіксова дочка Голубчиків чатує з-за кутка. Тоді нотар або служниця стане Над бідолахою: «Пора вже в путь! А де вас поховати, добрий пане?» — Уста поблідлі спізнено зітхнуть, І спізнено прокинеться сумління, Страшний мучитель для безбожних душ, Він молитви шепоче по-латині Святому Роху і святій Мітуш¹, Додержується всіх церковних правил, — Шкода! Під ліжком притаївсь диявол, Чигаючи на нього. Відлетить Душа із тіла — і нечистий вмить Її хапає хижо та запекло І в пазурах страшних несе у пекло, Де душ таких чимало вже сидить. Якось, читачу, в житлах попідземних Сам Сатана, вождь сил усіх таємних², З підданими гучний бенкет справляв. У пеклі райських не чекай забав, Свої там веселитися причини: Якраз гуртом чималим капуцини, Которийсь папа, кардинал товстий, Якийсь король північний, три абати, П’ять радників та інтендант пузатий Попались їм — добуток дорогий! — На сковорідки, над огонь страшний Нечистих сил владика чорнорогий У колі найповажніших чортів Пекельний нектар, наче брагу, пив, Приспівуючи весело до нього, — Аж тут зачувся гомін од воріт: «А! Любий гостю! Шана і привіт! Це він, панове, емісар наш ревний, Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний. Це Грібурдон, нам вірний повсякчас! Святий панотче! Просимо ж до нас, Люциферів достойний побратиме, Апостоле диявольських наук!» — I почалось міцне стискання рук Із криками помішане гучними, А далі вся ватага підвела Ченця до бенкетового стола. На рівні ноги звівся цар геєни Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене, О найславніший з гультяїв святих!³ Ще б на землі хоч трохи послужити! Таж тільки ти з країни франків міг Чортячу семінарію зробити, Ти найпильніше мій устав беріг! Але чи ж горю помогти словами? Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!» Цілує, вдавшись у священний жах, Свойого пана в копито монах I невеселим оком поглядає На огняне просторище безкрає, Де пробувають серед мук страшних Убивство, зрада, непокора, гріх. Нечистий дух усім там верховодить, Усе земне там смерть собі знаходить, То кладовище розуму, знаття, Краси, любові, радості життя, То юрми безконечні, незліченні Дітей небес, підкорених геєні. Туди, читачу, попадає в бран Король найкращий і лихий тиран. Караються в тій огняній пустелі Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелій, I добрий Тіт, опора людських прав, І два Катони, вороги пороку, І Сціпіон, що пристрасть подолав, Що Карфаген переборов жорстоко. На полум’ї там смажаться Платон, Гомер божественний і Ціцерон, I він мудрець між мудреців єдиний, Сократ, кого замучили Афіни. Там навіть доброчесний Арістід, Солон правдивий — серед людства перли: Хоч прожили життя вони як слід, Але шкода — без сповіді умерли. Та здивувавсь найбільше Грібурдон, Побачивши у казані гарячім Святих і королів, які закон Несли Господній темним і незрячим. Одним із перших там король Хлодвіг⁴. Читальник мій дивується, я знаю, Що він у пеклі опинитись міг, Підданим одчинивши браму раю. I справді дивно: тут, серед поган, Найперший серед франків-християн! Що ж, — легко я розвію цей туман: Хрещення — не рятунок це для того, Хто злочинами душу забруднив, — А цей Хлодвіг себе гріхами вкрив, Було жорстоке, люте серце в нього; Ось через що — подумайте самі — Його святий не врятував Ремі. Серед царів могутніх та величних, Оселених в падолі мук довічних, Був також і великий Костянтин. «О доле! — здивувався францисканець, — Та як же міг сюди потрапить він, Фундатор церкви, Господа обранець? Богів фальшивих зруйнувавши храм, Він з ними в пеклі опинився сам!» А Костянтин одповідає щиро: «Хоча поганську розметав я віру, Хоч на руїнах давніх вівтарів Я богу правди ладан воску рив, Та речі ці, високі й урочисті, Для власної робилися користі. Церкви священні мав я за щаблі До кесарського трону на землі. Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я — Ось божества, которим слугував я, А злото християн і їхня кров — То шлях, яким я до фортуни йшов. Лукавством і злобою оповитий, Свого я тестя зважився убити. Розпутним палом виповнений вщерть, Залитий кров’ю, лютий та безсилий, Я жінку й сина засудив на смерть, Од ревнощів та од жаги сп’янілий. Тож досить, Грібурдоне, є причин, Щоб катувався в пеклі Костянтин». Святий отець дивується дедалі: У вічнім царстві муки та печалі Куди лиш глянь — то славний казнодій, То мудрий доктор, то прелат товстий, Ченці з Мадрида і чернички з Рима, Сповідачі вельмож, монархів, дам, Що перед пеклом рай спізнали там Із дочками духовними своїми. Цураючися всіх отих прояв, У чорно-білім одязі стояв Монах із шевелюрою, як миска, — I посміхнувсь лукаво син Франциска: «Цей бовдур богомільний і тупий⁶ Одягся, бачу, в якобінський стрій...» «Гей! — крикнув він. — Скажи, хто ти такий?» А тінь йому: «Печаль моя велика! Дитя! Святого бачиш Домініка!»⁷ На це ім’я, відоме нам з ікон, Аж поточився бідний Грібурдон Та й каже, кладучи хреста на себе: «Ви в цій безодні, ви, обранець неба, Святий, апостол, Божий посланець, Надія церкви, вірних душ отець, — Ви з грішниками, ви з єретиками Караєтесь! Господня сила з нами! А де ж вона, небесна благодать? О люди! Годі молитви читать Усім святим, як ви до того звикли, Коли на них диявол гострить ікли!» На те іспанець чорно-білий знов: «А, що вже нам до всіх людських розмов! Нехай вони чи гудять там, чи славлять — Бігме, тепер однаково мені: Де нас нема — акафисти нам правлять, А де ми є — печуть нас на вогні. Одному храми дорогі будують, — А він, бідаха, вариться в смолі; Той від усіх проклятий на землі, — Аж зирк! Він там, де праведні царствують. Що ж, бач, до мене, то мене катують Ці бестії ніяк не без підстав: Я альбігойцям муки завдавав, Призводив їх, нещасних, до загину. Мене печуть, бо пік і я, мій сину». Та годі! І залізним язиком, Що без угаву, вічно говорив би, Я всіх святих, проте, не полічив би, Диявольським уловлених гачком! Коли ж ото чортячий набрід милий Із гостем зазнайомився новим, — Усі його тісненько обступили І заволали голосом одним: «Скажи, скажи, славетний Грібурдоне, Чому в цей вир, од сліз людських солоний, Так рано ти, дочасно прилетів? Що сталося? Як ти життя скінчив?» «Панове! — францисканець одповів. — Я розкажу вам об своїй пригоді, I то правдиво, запевняю вас: Умер я, панство, то й брехати годі, Хоч за життя брехав я повсякчас. Слуга ваш завжди вірний, нелукавий, Для вашої та для своєї слави Там, на землі, я подвиг учинив, Що все чернецтво шаною покрив. Погонич мій — що за тварюка, нене! Суперник спів достойний і для мене!⁸ — Коли до праці вмовленої став, Гермафродита навіть здивував. Та й я, сказати, сил усіх доклав, Щоб те створіння, палом знамените, Потворну ту самицю вдовольнити, За послуги, яких не бачив світ, Віддав нам дівчину Гермафродит, I люба вже надходила хвилина, Де стратила б невиннощі невинна: Її руками міцно я стискав, Погонич мій іззаду обіймав, — Гермафродит зо сміху аж лягав. Але зненацька — диво над дивами! — З небесних, понадхмарних верховин (Де ми, з відомих добре нам причин, Ніколи не опинимося з вами) Спускається той довгоухий звір, Який — це нам із Біблії відомо — Озвавсь до Валаама по-людському, Як їхав той серед високих гір. Була на ньому вишита кульбака[5], При луці меч одгострений дзвенів; Він крила мав, — а вже така ознака Не для звичайних створена ослів. Як Жанна те побачила, панове, — «Це мій осел! — гукнула: — Друг чудовий!» Мене від жаху так і затрясло, — А він підбіг, той дивогляд ухатий, До Дюнуа, немовби хтів сказати: «Сядь, рицарю, до мене на сідло!» Сів Дюнуа на нього та й поїхав, Але на нас, панове, не від нас! Свого меча він вихопив із піхов, — Ох, та й страшний настав для мене час! Пан Сатана тут може пригадати Хвилину схожу, день отой проклятий, Коли він мався з Богом воювати, I враз Михайло із мечем в руках⁹ На нього налетів у небесах. От-от мене вояка був би вдарив, — Та кинутись намислив я до чарів. Своє лице нараз я відмінив, Позбавився кошлатих, чорних брів І обернувсь на дівчину свіженьку, Струнку, хорошу, чисту, молоденьку. Як золото, густа вилась коса, Грудей іще недіткнутих краса Просвічувала крізь тонкий серпанок. Усі принади чарівних панянок, Всі їх манери я здолав віддать, А перш за все — невинності печать, Що завжди обіцяє так багато — І більше раз у раз, ніж може дати. В очах горіла пристрасть потайна, Що й мудреця б старого запалила, Що серце б дике, кам’яне сп’янила, Як келих найміцнішого вина. Бастарда в серце влучила вона: Меча свого він був підняв на мене Од ревності, од лютості шалений — I думав я, признаюсь навпростець, Що Грібурдонові настав кінець. Та глянув рицар — і рука упала. Колись Медуза, кажуть, обертала Усе на камінь поглядом німим. Зробив я інше з ворогом моїм. Засліплений дівочою красою, Він випустив свою нехибну зброю, I зрозуміло б навіть і дитя, Яке його проймало почуття. До мене щастя, бачиться, схилялось, — Але не так ісклалось, як жадалось. Погонич мій, що хижо обіймав Дебелі стегна войовниці-діви, Любов’ю враз до мене запалав, Побачивши мій стан легкий, знадливий. Ох, друзі! Та чи ж думав я коли, Щоб чари ніжні і тонкі могли Сподобатись такому мугиряці? Із Жанною не докінчивши праці, Напризволяще він пустив її. Пішли за вітром хитрощі мої! Красуня, опинившися на волі, Взяла меча, який валявся долі, Покинутого грізного меча, — I утекти від неї не вдалося: Вона мене вхопила за волосся І вдарила — ой леле! — з-за плеча. Тоді я з милим розлучився світом, І що там сталося з Гермафродитом, Із Жанною, з бастардом-вояком, З погоничем ослячим та з ослом — Довідатись уже не мав я сили. Одно скажу: «Щоб їх чорти вхопили!» Так докінчилась повість жалібна. Сміялось пекло, аж гула луна.

Пісня шоста

Пригоди Агнеси та Монроза. Храм Слави. Трагічна пригода Доротеї. Покиньмо пекло, яму ту бездонну, Де з Люцифеpoм Грібурдон горить, Знесімося на крилах у блакить, Землі огляньмо неосяжне лоно. Гай-гай! Те саме пекло віть-у-віть! Чеснота тут карається без міри, Тут сонце правди ганьблять лицеміри, Мистецтво гине, розум пропада, Високі душі зникли без сліда. Політика підступна і лукава По всіх усюдах заступає право; Священики, що не втекли від них, На мудреців озброюють дурних; Прагнючий Зиск, що над усім царює, Що мир дає нам і війну диктує, Ховає в скриньці золото своє I кволих сильним завжди продає. О люди, бідний, нерозумний роде! Навіщо муки ті здалися вам? Ви, навіть і оддавшися гріхам, Не вмієте шукати насолоди! Коли покара вас чекає всіх, — Грішіть, але нехай прекрасний гріх Провадить вас на неминучі сходи! Сорель Агнеса зналася на тім. Одно лише закинути їй можна: Вона любила палко, як не кожна. Я це прощаю з розмислом таким, Що й сам Господь її не покарає: Нема невинних і в самому раї, До святості дорога — каяття. Рятуючи дівочість, як життя, Зрубала голову з одного маху Хоробра Жанна ласому монаху, А наш осел, предиво з-між ослів, Що Дюнуа на нього верхи сів, Надумався з героєм відлетіти, Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити. Відкіль же ця химера напливла? Кохання ніжна й таємнича сила Її, читачу любий, породила! Про наміри священного осла Ще розкажу я, тільки трохи далі. Були вони і сміливі, й зухвалі. Отож розширив крила він чималі Та й лине до Ломбардії мерщій: Навіяв думку ту Денис святий Аркадії щасливої синкові. Який же зміст, яка мета у ній? А вся причина, бачите, в любові, Що тих обох зненацька пойняла: Бастарда і небесного осла. Дівочий цвіт вони зірвать хотіли — І тим би Францію занапастили! Розлука, думав Божий вістівник, На їхню слабість найпевніший лік. Було ще й інше на умі у нього... Читачу мій, не гудь за те святого I таємничій не дивуй меті: Все добре, що являють нам святі. Шугаючи, як сокіл, попід хмари, Осел полинув з берегів Луари До Рони хвиль прозоро-голубих, Аж Дюнуа й отямитись не міг, I оддалік дивився він з любов’ю, Як гола Жанна із мечем в руках, У правім гніві, вся залита кров’ю, Собі широкий прокладала шлях. Щоб відсіч гордій войовниці дати, Гермафродит на неї сто чортів Наслав летючих, ніби зграю псів, Та впень рубає полк вона крилатий. Так у гаю хлопчина молодий, Натрапивши на вулик, повний меду, На нього ззаду дивиться й спереду, — Аж налітає гомінливий рій Тварин сердитих, лізе просто в вічі, Пече вогнем, заліплює обличчя, — I крутиться й підстрибує юнак, Обороняючися так і сяк, Відгонить, давить, обома скидає I, сил усіх доклавши, побиває Маленьких повітряних розбишак. Так Жанна, здавшись на свою одвагу, Перемогла диявольську ватагу. А що ж погонич? Білий, наче сніг, Він войовниці падає до ніг І молить: «Жанно, голуб’ятко миле! З тобою в стайні ми удвох служили, Я помагав тобі не раз щосили... Тепер у славі і в шанобі ти, — Даруй мені! Помилуй і прости!» А войовниця: «Встань, дурна тварино! Твоєю кров’ю, гидшою за твань, Не збагряню меча святого. Встань, Живи та диш — і приготуй-но спину, Я на тобі поїду в дальню путь. На мула знов не можу обернуть Твоє незграбне, але дуже тіло, Та байдуже — аби мене носило: Пан Дюнуа забрав мого осла — Ну, що ж! Нового я в тобі знайшла». Діставши знову на життя надію, Додолу наймит пригинає шию, Стає на всі чотири, наче кінь, I Жанну мчить на спині в далечінь. Тимчасом іменем отця свойого Гермафродит французів проклина; Їм шкодити — мета його одна, Англійці стали друзями для нього. Щоб за несвітський відплатити глум, Велить він слугам (незвичайний ум!) Поставити негайно край дороги Химерну пастку, лабіринт чудний: Там підпадуть під гнів його страшний, У хідниках таємної будови, Ненависної Франції синове¹. А що ж Сорель, Агнеса чарівна? Ви ж пак ще не забули, як вона В Шандосових обіймах опинилась Голісінька — і наче пташка билась? Шандос, почувши битви дикий гук, Солодку здобич випустив із рук І полетів на смертоносне поле, — А дівчина промовила: «О доле, Я небом присягаюсь, що ніколи Такого вже не трапиться мені! Лиш королю цілунки вогняні Клянусь я за цілунки віддавати; Ми з ним навіки душами злились, Як зрадити, то краще вже сконати...» Шкода! Ні в чому нам не слід клястись. У метушні, що табір опадає, Як рать ворожа вітром налітає, Коли безладна гомонить юрба, Той утікає, той січе й руба, Коли опалі страхом волоцюги, Своїх панів грабують вірні слуги, Агнеса, найкрасніша з-між дівчат, Зоставшися без друзів і без шат, Накинула Шандосове одіння, Ба навіть, хоч і повна нетерпіння, Його нічний на голову ковпак. Причепурившися химерно так, Вона з намету вибігла страшного I дивиться — засідлана в дорогу Шандосова кобила ворона Стоїть собі, хоч, правда, не одна: Коняр п’яненький (так не раз буває!) Її трима за повід і куняє. Тихесенько красуня підійшла, Із рук його вуздечку ту взяла, Ступила у стремено, повна ляку, I якось видряпалась на кульбаку I острогами стиснула коня, I в темний гай помчалась навмання, А друг Бонно піхотою чвалає, Своє товсте він пузо проклинає, Клене війну і край, куди зайшов, Британію, Агнесу і любов. Шандосів паж якраз під ту хвилину² (Монрозом звали любого хлопчину) Через сусідню проїздив долину. Поглянув — що за дивна дивина? Шандосова кобила ворона З кущів, неначе птиця, вирина. На ній же (так здалося молодому) I пан його у ковпаку нічному Сидить чудний та дивний, як мана. Монроз коня ударив острогами, Летить учвал, гукає: «Пане мій, Вас доганяють? Ми програли бій? Однаково — я скрізь і завжди з вами! Як ви умрете — нащо жить мені?» І голос, повний муки та нестями, За вітром лине й гасне вдалині. Налякана, не відаючи, хто він, Вперед Агнеса лине навмання. А паж прекрасний, неспокою повен, Жене, як вихор, бистрого коня. Аж от спіткнулась ворона кобила, — І, руки розіп’явши, наче крила, На мураві лежить красуня мила. До неї паж, мов яструб, підлетів, — І з подиву та з чару остовпів, Крізь одяг запримітивши безладний Дівочий стан розкішний та принадний, Грудей алебастрових пружину, Округлі стегна й ніжку чарівну. Тут, Адонісе, згадую тебе я³: Так в оний день ти сам зробивсь не свій, Як любу для Анхіза та Арея Богиню стрів у гущі лісовій. Була Венера, правда, ошатніша, А тіла їй не покалічив глід, Та й Адонісові б подумать слід, У кого постать краща та стрункіша, Де принадніший та свіжіший вид. Жага й шаноба з розмаху одного Оповили англійця молодого; Він пригорнув красуню до грудей I запитався: «Пані, ви забились?» Вона ж із тихим сяєвом очей I голосом, де страх та біль світились, Відповіла, насилу звівши дух: «Не знаю я, чи ворог ти, чи друг, Але як серце ти зберіг людськеє, — З пригоди не користуйся моєї, На честь мою руки не підіймай, А дай пораду і рятунок дай». На тім урвавши, бідна мандрівниця Лице закрила й слізьми залилась, І знову потай, як воно й годиться, Буть вірна королеві присяглась. Монроз помовчав, зрушений до краю, А далі й каже голосом палким: «Над серцем ви являєте людським Чудовну силу, о видіння раю! Я ваш навіки, радо я віддам Життя своє і кров останню вам! Одної нагороди лиш благаю: Мої без гніву послуги прийміть, Щоб і в хвилину горя та відчаю Я міг незрадно, щиро вам служить». I пляшку з кармелітською водою Він добува несмілою рукою, I враз вода цілюща потекла На рани від падіння та сідла, Що червоніли на прекраснім тілі, Подібному до ніжних роз та лілій. За зле того Агнеса не взяла, А поглядала, далебі, без гніву На юнакову постать уродливу, Хоч серце королеві прирекла. Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду; Я проведу охоче вас і радо До селища, що в забоці лежить; Я маю гроші й можу там купить Сорочку, верхній одяг і спідницю, Щоб сором не спадав на чарівницю, Французького достойну короля». На те приставши, голову схиля Красуня ніжна: гречного хлопчини Відкинуть раду не було причини. «Стривай-но! — чую: — Чи могла ж Така пригода статися на диво, Щоб то розбещений англійський паж Поводився так мудро і почтиво? Невже таку він скромність появив?» Читачу мій! Навіщо це питання? Жага гріховна зраджує смільків, Несміливими робить нас кохання. Дорогою до ближнього села Про любощі розмова в них ішла, Про подвиги героїв нездоланних, Про ніжний пал, мальований в романах. Монроз, на теє не питавши прав, Красуні часом руку цілував, Але робив це ніжно так і чемно, Що сердитись було б цілком даремно. Ще й те скажу: багато він хотів, Але нічого в неї не просив. От і село. У затишнім покої Сорель Агнеса відпочить лягла, I пишну вроду діви молодої Сором’язлива ковдра повила. А юний паж задихався, гасає: Смачної їжі, гарних спідничок, Панчішок, черевичків, сорочок Для божества свойого він шукає. Прекрасний хлопче! Чи ж на світі єсть Людей багато, що тобі б рівнялись, Які любов, шанобу, віру й честь В єдиний струмінь злити б не вагались? В тім самім домі (знає хай читач) Жив капелан, Шандосів сповідач, А звісно: капелани — не пажі вам. Дізнавшися, що випадком щасливим Сорель Агнеса прибула в село, Що до кімнати з тим предивним дивом Десятка кроків навіть не було, Оп’янений неситою жагою, Як звір, він скочив до її покою, На сотню присягаючись ладів, Вікно запнув і двері зачинив. Що сталось там — про це ще буде мова. Але ж на чім бастардова й ослова Кінчилася мандрівка в небесах? Куди завів їх таємничий шлях? Там, де Альпійські височіють гори І сиві хмари стеляться, як дим, Під скелею, де Ганнібал суровий⁴ Ішов війною на залізний Рим, Де над чолом лиш синява безкрая, А під ногами громовиця грає, Стоїть палац без даху, без дверей, Прозорістю дивуючи людей. Ясні дзеркала там усередині, І чи дівчата свіжі та невинні, Чи хлопець юний, чи дідок старий — Усі побачать там відбиток свій. Є сто шляхів у той палац дістатись, Щоб у дзеркала пишні видивлятись, Та небезпеку кожен з них таїть, Бо кожен над безоднею лежить. Одному легко, бачиться, дійшлося I цілою лишилась голова, А той упав, розбився — і волосся В яру страшному вітер розвіва. Палац той дивний має господиню — Ту балакучу і стару богиню, Що Чуткою чи Славою зовуть, Що всі дари уклінно їй несуть. Мудрець доводить, що йому байдуже До цеї пані, що хвала людська — Це брязкалка порожня, хоч дзвінка... Не вір йому: він бреше, милий друже! Отож царює Слава в тих місцях, А перед нею в пишному палаці І принц, і вчений, воїн і монах Колінчать і, як п’яні, метушаться, І молить кожен, стелячись до ніг: «Богине! Ти так любиш говорити, Усе ти знаєш, мудра над усіх, — Про мене слово хоч одно скажи ти!» Щоб ті палкі благання вдовольнять, Богиня дві труби великі має: Одну собі в уста вона вкладає, Як подвиги береться вихвалять, А друга міститься, даруйте, ззаду: Вона співає про лукавство й зраду, Про свіжі книги, он які товсті, — Писак продажних витвори пусті, Про скороспілі геліконські блохи, Що день живуть, а може, й менше трохи, Про віршомазів, що зіпсутий крам Підносять легковірним покупцям, Про купу привілеїв тих поважних, Що загнились в колегіях продажних. Зійшлася там мерзота із мерзот: Гійон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот I Саватьє, запроданець та злодій, Безчесний та лукавий лицемір, Кому перо на те стає в пригоді, Щоб виливати брехні на папір. Прибравшися, неначе до параду, У Слави храм ідуть вони ключем, Але вона відгонить їх бичем І всіх отих негідників громаду Не підпускає до свойого заду⁵. У той палац, хотів чи не хотів, Пан Дюнуа в гостину прилетів, — I стрінуто почесною трубою Тебе, шляхетний рицарю й герою, І бачиш ти в дзеркалах чарівних Відбитки діл блискучих та гучних, У мальовничих з’єднані картинах: Фортеці взяті, городи в руїнах, Атаки, штурми, наскоки буйні. Але не тільки смілість на війні, Ще й кращі відбивалися там речі: Помога щедра з щедрих рук твоїх Старцям, удовам, сиротам, малечі Та обставання сміливе за них. Дивився рицар радісно та гордо, Якої честі на землі зажив, І там же, спишна підійнявши морду, Осел перед дзеркалами ходив. Аж ось ізнов труба загомоніла, Та рицаря уже не звеселила: «В Мілані жах нечуваний зайшов: Спалити мають красну Доротею На полум’ї. О, плачте всі за нею, Усі серця, що відали любов!» «Як? — Дюнуа схопився, повен гніву, — За що? Навіщо? Де її вина? Хоч би ж іще бридка була вона, А то палити юну і вродливу! Чи не зійшли міланці ті з ума?» На мову ту співає знов сурма: «О Доротеє, бідна Доротеє! Сконаєш ти у муках нелюдських, Коли з пательні[6] не здійме тієї Тебе вояк, славетний над усіх!» Таке почувши, Дюнуа завзятий Поклав негайно діву врятувати, Таку-бо вдачу ще з дитинства мав: Туди, де міг собі добути слави, За скривджених підняти меч кривавий, Без роздуму й вагання поспішав. «Гей, до Мілана! — крикнув на осла він. — Неси мене, і шлях той буде славен! Лети ж, не гайся!» — По наказі тім Осел полинув, наче херувим⁶. Небавом город їх очам відкрився, Де лютий вирок щойно народився; Там на майдан уже збігався люд, Вже хмиз і дрова зношено для страти, Стрільці стояли — натовп відганяти, — I тішився неублаганний суд. Із вікон виглядали гарні дами З цікавістю, а дехто й зо сльозами, А на балконі, у гурті попів, Архієпископ радісний сидів. Знак подано, й чотири альгвасили⁷ Ведуть красуню, мов дитя безсиле, В залізних путах, злякану й бліду. Вона ридає. Розпач на виду I сором, і мольба, і страх покари Туманять очі, ніби темні хмари. Поглянула несміливо з-під вій Вона на стовп, де смерть зустріти їй Приречено, — і скрикнула: «О милий! Твій образ навіть на краю могили В очах у мене квітне і горить! Повік його в душі моїй не вбить!» Та ревні сльози мову зупинили, I падає, знеможена від мук, Вона безсило на камінний брук З розпущеною на плечах косою, Усіх, проте, дивуючи красою. Аж тут наблизився Сакрогоргон, Слуга архиєпископської волі, Безчесний посіпака та шпіон, З мечем в руках і з підлістю на чолі, I крикнув: «Я ладен заприсягтись, Що всі гріхи в цій дівчині зійшлись, Що віддають катюзі по заслузі. Хто з цим не згоден — тим негайно, друзі, Мечем своїм я мозок розсічу!» Сказавши так, ударив по мечу Зухвало він, і гордою ходою Пішов поміж барвистою юрбою, Жахаючи й простолюд, і панів. Лихий огонь у погляді світив, Уста кривились усміхом жорстоким, I кожен, хто з його стрічався оком, Не важився перечити суду I захищать красуню молоду: Усі боялись лютої погрози I потихеньку проливали сльози. Прелат, що на балконі аж устав, Слузі своєму духу піддавав. Наш Дюнуа, ширяючи над містом, Зайнявся враз бажанням пломенистим Зухвальця покарати так як слід, Бо Доротеї чарівничий вид Не тільки захват викликав і подив, А й безневинність серцеві доводив. На землю він з осла свого плигнув I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув, Щоб довести мечем моїм хоробро, Що дівчину ви засудили добру, Яка гріха вчинити не могла, Що ти брехун, гидка потвора зла! Та перше я спитаю в Доротеї, Яке тут винувачення до неї Прикладено, і що за дивна хіть — Таких красунь на полум’ї смалить!» Грізним словам тим вельми здивувавшись, Увесь народ почув приплив надій, Сакрогоргон, на смерть перелякавшись, Удав, що прагне вийти на двобій, А сам прелат, хоч і велично строгий, Не міг сховати власної тривоги. Жан Дюнуа, Луї шляхетний син, Віддав доземний дівчині уклін. І почала вона оповідання Про огріх свій і про свої страждання. Осел, на церкві сівши, наче птах, Уважно слухав річ її цікаву, А весь Мілан у щирих молитвах Благословляв негадану появу.

Пісня сьома

Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену інквізицією на смерть. Як на весні життя мого, колись, Мене красуня кинула кохана, — Така у серці запеклася рана, Що хтів навік любові я зректись. Але ж гіркі образи не лились Із уст моїх на ту, що божествив я, I квітів, що для неї розцвілись, Не отруїло марне лихослів’я. Людському серцю треба вільних прав. Виправдуючи зрадниць яснооких, Ще більше, звісно, маю я підстав Не гніватися на красунь жорстоких. Великий злочин — тій життя псувать, Кого вам не вдалось завоювать. Коли прекрасна ваша чарівниця До вас не має почуттів палких, Ну, що ж! до прихильнішої зверніться, Шукаючи цілунків та утіх, Або запийте: теж воно годиться. Коли б же то у випадку такім Прелат, що збожеволів од кохання І люблену послав на катування, Був перейнявся поглядом моїм! Пан Дюнуа ласкавими словами Вернув нещасну дівчину до тями, Але ж доконче треба знать було, Від чого лихо склалось і пішло. «Мій ангеле! — вона заговорила, — Ви неба справедливий посланець, Тож, певне, вічний вам сказав Отець, Що я нічим йому не завинила». «Я смертний, — каже рицар, — як і ви, Хоч і прибув з небесного простору. Людському я не вірю поговору, Я кару вам одвів од голови, Бо серце в вас невинне почуваю, — Та розкажіть усе мені до краю». Красуня, сльози витерши рясні, Відповіла: «Пекучі в серці рани Любов моя зоставила мені. Ви Ля Трімуйля знаєте, мосьпане?» «Так, — мовив рицар, — то мій побратим, Герой шляхетний і вояка грізний, Слуга найкращий короля й отчизни, Найбільший ворог бриттам навісним. Усіх жінок достойний він любові». «Ах, так, це він! Які слова чудові! — Озвалась панна. — Хай же знає пан, Що рік уже, як кинув він Мілан, Але присягся — і йому я вірю, Що збереже чуття до мене щирі, Бо зрадити ганебно, без жалю — Ні, він не може! Я ж його люблю!» «Так, — рицар каже, — не страшна й розлука: Тому вродливість ваша запорука. Ні короля, ні милу паладин Повік не зрадить. Я такий, як він». Тоді вона: «Це все я рада чути. Ох, чи ж мені про день отой забути, Коли його побачила я вид, Коли відчула крізь дівочий стид, Що погляд мій до нього лиш прикутий! Я ще не знала, що мені таке, — А серце божеволіло палке! Як я зраділа — виповісти годі! — Коли в архієпископа в господі Він, він, окраса рицарів усіх, Любов свою мені поклав до ніг! Язик мій занімів од раювання, Рожева хмара очі залягла; Не відаючи, що бува з кохання, Я навіть... навіть їсти не могла! На другий день він завітав до мене, Та не надовго. Вийшов за поріг — I серце вслід помчалося, шалене, За владарем дівочих мрій моїх. На третій день зустрілися ми знову, Та дуже гречну мали з ним розмову; Четвертий день йому надію дав: Два поцілунки в мене він украв. На п’ятий день, окрилений жагою, Присягся він побратися зо мною. На шостий день ще далі він ступив, На сьомий день — дитя мені зробив. Та що це я? Ох, лишечко зо мною! Мою ганьбу ви знаєте, герою, — А перше ж би хотіла знати я, Хто ви такі і як вас на ім’я». На те бажання наш герой кориться Та й каже, і не думавши хвалиться: «Я Дюнуа». Вона ж по тих словах Гукнула радо: «Боже в небесах! Невже мені, владарю наш ласкавий, Послав на визвіл ти обранця слави? О! Як же знати благородну кров, Бастарде красний, в кожнім вашім русі! Зазнала муки я через любов, — А син любові повертає знов Мені життя — і я вже не боюся! Тож мій коханий (далі річ веду), Зі мною полюбившись на біду, Пішов од мене в час і день проклятий З англійцями дурними воювати: Так, бач, обов’язок йому велів. А я... Глибокий розпач охопив Мене, самотню, кинуту, без сили... Гадаю, вам це, пане, зрозуміле? Обов’язок! Ах, невблаганна річ! Я плакала, ридала день і ніч, В безумній муці я волосся рвала, Та скаржитись собі не дозволяла. Два подарунки він лишив мені: В браслет ізвиті кучері ясні Та свій портрет, що інколи до нього Зверталась я, неначе до живого. Лишився в мене ще й прекрасний лист, Де сам Ерот навіяв склад і зміст, — То обіцянка, що свого кохання Мій милий не зламає до сконання. Там сказано: «Еротом я клянусь, Я щастям присягаюсь і душею, Що скоро до Мілана повернусь, Щоб за дружину взяти Доротею». Ой леле! В Орлеані на валах Ще й досі він одважно б’ється, може, На подвигів гучний ступивши шлях. О, чом же він не знає, що за жах Мене спіткав за щирість у чуттях... Ні! Хай не знає, всемогутній Боже! Поїхав він, — а я, щоб утекти Від злісних догадів юрби людської, У тихім оселилася покої За городом на лоні самоти. Без батька-матері давно зостала, Покинувши надовго марний світ, Свою печаль тяжку і свій живіт Від ока я цікавого ховала. Та горенько! Я ж дядьком називала Архієпископа...» На слові тім Вона зайшлася враз плачем гірким. А далі знов, піднявши очі вгору, Красуня річ докладну повела: «Отож я, пане, сина сповила Далеко від людського поговору, Та доля й там лиха мене знайшла. Прелат, мій дядько, захотів поглянуть, — Ах, спогад цей і досі серце ранить! — Як я живу в пустелі лісовій. Покинув він палац розкішний свій I завітав до мене у гостину... Краса моя, що через неї гину, — Фатальний дар, причина мук тяжких, — В ньому збудила рій бажань палких. Признався він. Здивована над міру, Я про святий йому казала сан, Про пута кревні, про шанобу щиру, Що має він серед парафіян, Про те, що хоче він образить віру, — Дарма! Що більше тратила я слів, То він жагою більшою горів. Він виплекав собі солодку мрію, Що я любові ще не розумію, I тим-то й легко полонить мене, Що я нічого в серці ще не крию, I зразу він свойого досягне! Та якось, умиваючись гіркими, Читала я від милого листа, Аж дядько надійшов... Хвилина та Мене довіку, як огонь, пектиме! Він вихопив жорстоко, без жалю, Листок, де квітнула моя надія, I зрозумів, до кого уві сні я Шепчу жагуче, пристрасне: люблю! Од ревності мій дядько стратив розум, Благання поступилися погрозам, — А тут ще незабаром він знайшов Мого синочка, плоть мою і кров, Що годувала я від нього потай. Проте йому не туга, не скорбота, — Жага ще більша серце облягла. «А! — скрикнув він: — Зі мною ти плела Про Божу кару, про ясні чесноти, А вже вінок дівочості давно ти Гульвісі, шахраєві оддала! Як? І тепер свого я не доб’юся? Подумай-но: тобі я честь роблю, Коли тебе, негідницю, люблю, А за непослух страшно я помщуся!» Я на коліна впала перед ним, Благальними сльозами залилася, — Та леле! У становищі такім Йому ще принаднішою здалася! Він повалив мене додолу враз, Я б’юся, вириваюсь, челядь кличу... Тоді — о верховина всіх образ! — Мене мій дядько вдарив по обличчю! Тут люди збіглись, гомонять, — а він По злочинах зробив іще один. Він крикнув: «Братія! Мою небогу В перелюбі виную я гидкім: З єретиком зійшовшися страшним, Вона дитину привела від нього. Такого правий не дарує Бог! Від церкви нечестиву відлучаю, На суд інквізиційний посилаю Дитину й матір, проклятих обох!» Він до Мілана полетів, як вітер, I зараз же великий інквізитор На мене виказ голосний дістав. Написано суворих кілька літер, — I я в темниці, всіх позбувшись прав. Хліб та вода, замішана сльозами, — Ось чим у мороці бридкої ями Живитися доводилось мені! За три дні вивели мене з темниці, — Ой лихо! — щоб спалити на вогні. (Ви ж бачили ті заходи страшні.) От-от я мала з світом розлучиться, Коли б не сила божеських чудес, Коли б не ви, посланниче з небес! Щоправда, рицар не один за мене Меча підніс би, звичаєм старим, Та дядько мій уста заціпив їм Жахливими видіннями геєни. Ат! Кожен італієць — боягуз, Попівська ряса їх, мов сонце, сліпить¹, Але француз, герою мій, француз Самому папі дасть гіркої випить». Для Дюнуа те слово — чистий мед. За скривджених готовий битись завше, Уже хотів він кинуться вперед, Смертельну зброю вгору підійнявши, Аж оглянувся: у півколо ставши, Сто лучників, як сміливість велить, Його скрадають благородно ззаду, Щоб гостеві чудному дати раду, З усіх боків зненацька ухопить, — А довгий піп, син блазня і Хімери, Протягує на голос miserere: «В ім’я Отця, і Духа, і Христа, За грішний люд розп’ятого на древі, Новоприбульця ми дамо вогневі, Так каже інквізиція свята. Він єретик, як бачити могли ви, Чаклун, ущерть набитий всім лихим... Радійте, християни! Нечестивий Згорить на попіл із ослом своїм!» Це ти, архієпископе злостивий, Бузірісе в сутані, ти подбав², Щоб рицар осудовиська зазнав! Ти, під покровом Божого закону, Улестивши й намовивши судців, Того хотів убити, хто запону З твоїх ганебних міг зірвать гріхів! Отож підходить та гидка когорта, Святої інквізиції ескорта, На Дюнуа влаштовуючи скрад, — Два кроки уперед, а три — назад, І кожен шепче злякано молитву. Сакрогоргон, що їх веде у битву, Хоч труситься, а голосно кричить: «Беріть його! Та ну ж бо! Гей! Беріть!» Услід диякони з паламарями Ідуть, як артилерія важка, Махаючи кропилами й хрестами³, Навсебіч кленучи єретика Та біса виганяючи із нього, А віддалік прелат, не без тривоги, Народові благословення шле. Шляхетний рицар бачить: зовсім зле! Вважають, ніби з пекла він приїхав! Щоб заперечити цьому, із піхов Меча бере правицею вояк, А в лівій — чотки, благочестя знак. «Сюди, — кричить він, — любий пане осле!» Летить осел, покірно спину гне, І вершник гемонську ватагу тне, Немов бур’ян, на житниську порослий. Одному sternum навпіл він розсік⁴, У того з рота вилетів язик, Позбувся носа той, а інший вуха, Там humerus надрубаний висить⁵, Той Богові оддав навіки духа, Той pater noster злякано пищить. Осел у битві теж допомагає, Кусає, топче, підбива, хвицає, Щоб панові скоріше розметать Мерзенних дурнів полохливу рать. Сакрогоргон, насунувши прилбицю, Від смертоносної задкує криці, Та ба! В os pubis зброя увійшла⁶, Пробила coccis, тіло розтяла!⁷ Він падає, уже йому не встати, А люд кричить: «О небо! Здох триклятий!» Та хоч упав у корчах він страшних, — Ще б’ється серце в муках нелюдських, I наш герой до нього грізно каже: «Підеш чортам ти на поживу, враже, — То визнай же, що твій святий прелат Падлюка, лицемір і супостат, Що чиста, неповинна, як лілея, I вірна у коханні Доротея, А ти — негідник, йолоп, сучий син!» «Перечити не маю вже причин, Бо ви мене переконали добре Мечем своїм, о воїне хоробрий!» Сакрогоргон на теє відповів, І дух його до пекла полетів. Якраз тоді, коли лукавця злого На Вельзевула справлено дорогу, Над’їхав із шоломом золотим Прекрасний зброєносець до Мілана; Два вісники, одягнені багряно, Доводили й великим і малим, Що хтось вельможний їде вслід за ним. Те вбачивши, знадлива Доротея Гукнула: «О, невже ж ізнов тебе я Зустріну, милий! Радосте моя! Недаром же молила бога я! Мене щаслива колихала фея!» Дивується, збігається Мілан, Цікаво розгляда подорожан. А ми, читачу, — чим же ми з тобою Не схожі з італійською юрбою, Коли такий-от епізод дрібний Думок високих перебив нам стрій? Чи й далі йти нам стежкою такою? Ні: Франції згадаймо короля, Чия ридає й мучиться земля, Вернімося під стіни Орлеана, У пишний край, де чеснотлива Жанна, Спідницю знявши, в панцирі дзвінкім, Не дівою — кентавром молодим На полі войовничому гасає, Але найбільш на Бога уповає, Подумаймо, як пресвятий Денис Хитруючи, мудруючи, мов лис, Тенета на Георгія сплітає. А головне, читачу, пригадай Сорель Агнесу, королівський рай, Що манить і засліплює всі зори. Чи ж є на світі чоловік суворий, Кого красуні доля не кортить? Та й те ще, друзі, зважте і збагніть: Коли спалити хочуть Доротею, І раптом Бог з височини небес Свою десницю простяга над нею, — Це дивина, це чудо із чудес. Але як та, що ми її кохали I в вірності клялись їй без кінця, В обіймах опинилась у ченця, Або в пажа, — таке вже ми чували І чуда тут ні краплі не знайти. Читачу мій! Не знаю вже, як ти, Але мені щоразу те миліше, Де свій закон жива природа пише. Людина я, і в тому бачу честь, Щоб людям їхні огріхи прощати. За юних літ умів і я кохати, Та й досі ще у мене серце єсть.

Пісня восьма

Як прекрасний Ля Трімуйль зустрів англійця біля церкви Лоретської Матері Божої і що сталося з Доротеєю. Яка ця повість мудра та цікава! Для серця й розуму усе тут єсть: І мужніх рицарів висока слава, І королівського вигоди права, І дів прекрасних непорушна честь. Це пишний сад, де нам чарують око Різноманітні лінії грядок, Що грають переливами квіток, А над усе — шанована глибоко Лілея, божий ангел між зірок, З голівкою, що піднята високо. Дівчата й хлопці! Раджу вам усім Замислитись над повіданням цим: Воно належить другові Трітему¹, Прославленому в ордені своїм; Агнесу й Жанну він узяв за тему. Я гордий (не втаю від читачів), Що завжди перечитувать волів Те пожиточне і ясне писання, Аніж романів купу пренудних, Що родяться і гинуть, наче сніг, — Голів порожніх виплоди туманні. Історія, присвячена Йоанні, Де тільки правда є в словах живих, Переживе всі брехні безталанні! Але, читачу, час іще не той, Про Жанну д’Арк я не підношу мови; Погляньмо, як там Дюнуа-герой, Як Ля Трімуйль, до подвигів готовий, І Доротея, втілення любові. Цікавитись багато є підстав, Що вирок долі їм усім послав. Коли під Орлеанською стіною Пан Ля Трімуйль, окраса Пуату, У вогкий рів потрапив серед бою, Воюючи за Францію святу, — На теє збіглись вірні зброєносці І ледве витягли його відтіль; У рицаря тріщали сильно кості. І там, і онде почував він біль. Його хотілось віднести їм потай До міста, щоб набрався сили пан, — Та ба! Рука завзятого Тальбота На всі замки замкнула Орлеан. Що ж! Завезли тимчасом бідолаху У Тур, один із давніх городів, Що королеві Карлові служив, Не знаючи зневіри ані страху. Там, під покровом приязного даху, З Венеції заїжджий костоправ Йому і руки, й ноги наладнав, А зброєносці натякнули гречно, Що короля шукати небезпечно, Бо всі туди відрізано путі. Згадавши серця почуття святі, Герой сказав: коли не воювати — До милої я хочу завітати. Те мовивши, герой зібрався в путь — Ломбардії одвідати долини. Ще до Мілана він не встиг прибуть, Як натовп звідусіль рікою плине Цікавий, вирячкатий і дурний: Попів, ченців, міщан, селянства рій, Маленькі діти і діди старезні. Збиваючись у купи величезні, Шумлять усі, змагаються, кричать, Сміються, б’ються, аж чуби тріщать, І всі гукають: «Швидше! Не щодня ми Такими-от милуємось речами!» Довідавсь незабаром паладин, Куди ломбардці добрі поспішають I що вони побачити жадають. «О Доротеє люба!» — скрикнув він, Стис острогами огиря свойого, — І огир, підтоптавши не одного, Його примчав, як птиця, у Мілан, Де на очах у тисяч городян Пан Дюнуа розбив ворожу силу. Він бачить Доротею занімілу, З блідим, неначе в мертвої, лицем... Як те лице, мов сонце на світанні, Запаленіло радісним огнем, Коли Трімуйль з’явився на майдані, — Не змалював того б і сам Трітем! Чия рука, чий пензель чарівливий Могли б віддати почування діви, Де все змішалось: і журба, і страх, І радощі, одсвічені в очах, Що любого, жаданого уздріли, І ніжності палкої усміх милий? Хвилина жаху наче тінь пройшла, I от її, заплакану, стискає Той, з ким вона щасливою була, — І по черзі цілує та вітає То Дюнуа, то панну, то осла. Прекрасні дами з вікон та із ґанків, Щасливих споглядаючи коханків, Їм плещуть у долоні. Всі попи Розбіглись, не шукаючи тропи. Бастард і Доротея ясновида З руїн багаття повагом зійшли; Він зовсім був подібний до Алкіда, Що перед ним, подолані, лягли Потрійний пес, потрійна Евменіда, І що жону Адметові привів, Хоч потаємки й сам її любив. На гарних ношах слуги Доротею У дім її тихенько віднесли; Два вершники хоробрі вслід за нею Розмову любу й приязну вели. На другий день, прокинувшися вранці, Пан Дюнуа побачив, що коханці Іще в постелі — і промовив їм: «Я не потрібен вам уже ні в чім I пестощам не хочу заважати. Я мушу бути з королем своїм, Повинен я і Жанну розшукати, І дивного осла їй повернуть. Святий Денис велів мені у путь Збиратися: він сам цієї ночі Мені з’явився, друзі, перед очі. Від нього в мене той крилатий звір, Щоб захищав жіноцтво я і трони. Тож Доротея у розкошах тоне, Напасників розбито чорний клір, — Милуйтеся, цілуйтеся до втоми, А я... на мене Карл чекає Сьомий, Час не стоїть І мій осел реве». «О друже мій! Хай Франція живе! І я з тобою рушу без вагання!» — Героєві Трімуйль одповіда. «А я? — гукнула панна молода, — Давно у серці я таю бажання Поглянути на королівський двір, Де рицарів — немов у небі зір, На ту Агнесу, що скорила серце І полонила душу короля, На Жанну д’Арк, що вся її земля Гучними голосами прославля; За вами — сміливо скажу тепер це — Готова я і в воду, і в огонь. Ми рушили б і зараз утриконь, Та в час гіркий, засуджена до страти, Я присяглась: «Лоретська Божа Мати! Врятуй мене, відклич мою біду, — На прощу я до тебе в храм прийду». Коли тепер туди я не піду, Пречиста Діва може покарати, Вона ж бо руку смерті одвела, Пославши вас і вашого осла, Хоробрий мій, завзятий оборонче!» «Чудово, — Ля Трімуйль озвався. — Конче Збирайтеся у подорож святу... Я, хоч родився сам у Пуату, Велику маю до Лоретто шану — І радо проведу туди кохану. Ви, друже мій, шляхетний Дюнуа, Летіть, не зволікавшись, до Блуа, — І ми там будем тижнів за чотири. А ви, тимчасом, пані, доказ віри Великої й святої появіть. Я ж присягаюсь: доки буду жить, Доводитиму збройною рукою, Що з вами не зрівняється красою На світі жодна дівчина й жона І що умом ви всіх перевершили». На це зачервонілася вона, Немов троянда, — а ширококрилий Об землю вдарив копитом осел — І Дюнуа поринув, як орел, До берегів заквітчаної Рони. Зібравшися на прощу до Анкони², Із палицями довгими в руках Коханців пара свій верстає шлях; Шлички свячені на обох прочанах, При поясі — понизані в разки Коштовні чотки з перлів осіянних. Герой не випускає їх з руки, Читаючи то Отче наш, то Ave, І щоразу докінчує, для слави Господньої: «Як я кохаю вас!» — Такий був приспів молитвам весь час. Заглянули у Парму і в Модену, В Урбіно далі, далі у Чезену, І гостелюбний мали скрізь нічліг У кардиналів, у вельмож ясних. Наш паладин, куди лише заходив, Щоразу всім і кожному доводив Без жодного хитання, навпростець, Що Доротея — всіх красунь вінець. Шанобу викликаючи і подив У краю того чемного панів, Ніде він заперечень не зустрів. Аж ось, при тихих берегах Музони, В окрузі достославної Анкони На обрії ясному зацвіло Немов зоря, пречистої Мадонни Благословенне господом житло. Тих стін узяти не могли корсари; Їх ангели у край цей занесли, Прорізуючи сріблотканні хмари, Як корабель — схвильовані вали, В Лоретто сонм крилатий зупинився³ — І дім святий там став, як уродився. Що тільки є в мистецтві чарівне, Коштовне, пишне, дивне, осяйне. Усе туди збирають до сьогодні Святі отці, намісники Господні, Прикрашуючи місце те ясне. Настала заповідана хвилина! Подорожани впали на коліна, А потім, як обіцяно згори, Поклали уготовані дари. Приносини ті щирі та сердешні Приймала Діва і ченці тамтешні. У корчмі ждав на мандрівців обід; Отам же то їм при столі й зустрівся Англієць, що в Лоретто опинився, З цікавості об’їхавши весь світ, І потай глузував (бува це й нині), З Марії Діви та з її святині. Справдешній бритт, охоче купував Він давні речі, зроблені недавно, І, гордощами повен, зневажав Реліквії та віру нашу славну. Кочуючи з отелю та в отель, Цей мандрівник, на ймення д’Арондель, Страх не любив французького народу. Нудьгуючи в чужинному краю, Возив і полюбовницю свою З собою він, гарнесеньку на вроду, До ночі добру, вдень зате лиху, Що мала більшу, ніж він сам, пиху, Мовчущу, але втілену бентежність... Ну, словом, Доротеї протилежність. Пуатевинець, вибравши момент, Йому сказав маленький комплімент, — А той ні слова, наче й не до нього; Наш рицар далі — про мету свойого У те священне місце прибуття; Признався він, що буде все життя Доводити, за доказ мавши шпагу, Коханої своєї перевагу Над усіма. «Охоче вірю вам, — Провадив він, — що серед гарних дам Красуня ваша — дорога перлина, Що, хоч у неї вдача й мовчазна, Глибоким сяє розумом вона... Але моя, добродію, — єдина. За першу в світі визнайте мою — Я вашій друге місце віддаю». Тут гордий син старого Альбіона Зневажливо поглянув на барона Та й каже: «Пхе! Я не цікавлюсь тим, Що маєте з Денисом ви святим, Мені байдуже, гарна чи погана, Безглузда чи розумна ваша панна: Своє добро хай кожен спожива Без хвастощів. Та за чудні слова, Що ніби — навіть вимовить негоже! — Француз у чімсь перевершити може Англійця, — я вам, пане, відплачу, І, сяк чи так, пристойності навчу! Я доведу, що галли перед бриттом — То мавпи перед левом гордовитим, А що моя красуня і на взір, І тим, чого не бачиш, та повір, І вдачею, солодшою від меду, І всім, що ззаду в неї та спереду, Вартніша, ніж француженок сто сот. Додам іще, як добрий патріот, Науку вам коротку й справедливу: Король наш славний, тільки б захотів, Змете з землі і ваших вояків, І Карла-дурня, й товстозаду Діву». Трімуйль на теє спалахнув од гніву І скрикнув: «Добре! Мій булатний меч, Який не знає відступів і втеч, Покаже вам, з ким маєте ви діло, І честь французів оборонить сміло. Та звичаї нам рицарські велять Чинити все по правді і законно, — Тож маєте, добродію, сказать, Чи битись будем пішо, чи комонно». «До біса з кіньми! — скрикнув дикий бритт, — Не хочу я, щоб славу перемоги Зо мною звір ділив чотириногий! Геть панцири й шоломи! К чорту щит! Страхополохам тільки це годиться! Надворі спека — будем голі биться І тим полегкість зробимо для дам, Які за суддів мають бути нам». Француз на те: «Я з радою душею!» І глянув на вродливу Доротею. Було і страшно, і приємно їй Подумати, що саме через неї Відбутись має рицарський двобій. Лице її, мов крейда, побіліло: Що, як нещасно випаде дуель — І крицею прошиє д’Арондель Трімуйлеве чудове, мужнє тіло? Зате англійки кожний жест і рух У д’Аронделя підіймають дух, — Ні сліз вона, ані жалю не знає: Недарма-бо у себе в ріднім краї Любила палко ігрища п’яні, Де б’ються розлютовані півні, Юдіта Розамор, до крові ласа, Цвіт Кембріджа і Брістоля окраса. Аж от фатальна надійшла пора, Шляхетна в полі зачалася гра; Веселі й раді наші паладини, За дам б’ючися і за честь країни. Піднявши голову, з мечем в руках, Обидва стали твердо на місцях Один до ’дного боком, як годиться, І задзвеніла смертоносна криця. Поглянуть мило, як такі бійці Хитрують, відступають, наступають, Плигають, крутяться на всі кінці, Навідліг б’ють і вдари відбивають! Отак, панове, під сузір’ям Пса Нам сліпить око грізна громовиця: По блискавиці креше блискавиця, Огнем горять багряні небеса, І любо нам, і боязно дивиться! Така ж і тут для погляду краса. Пуатевинець в тій борні веселій У підборіддя ранив д’Аронделя, Відскочив, затаївся і чека, — І враз міцна англійцева рука, Підлегла оку, в тих речах меткому, Французові кривавить молодому Рожево-біле і пружне стегно; Так білий мармур багрянить вино. У благороднім розгулявшись герці, Од щирого обидва хтіли серця На полі слави славно полягти Або своє нехибно довести, — Аж тут бандит із папиних підданців Якраз тим самим полем проїздив З ватагою пройдисвітів та ланців. Цей розбишака, Мартінгер, хотів Покаятись, щоб знову грабувати. Навиклий красти, різати, стріляти, Він Матір Божу вельми шанував, Із чотками либонь і їв, і спав, А в каятті доходив аж до краю. Отож він бачить, виїхавши з гаю, Красунь, що задивились на бійців, Скарби їх, злото, коней та ослів, — Схопив дівчат і все те, що було в них, І зник, як вихор, у ярах дібровних. Тим часом Ля Трімуйль і д’Арондель, Усім єством заглиблені в дуель, Розмахували, як і перш, мечами. «Стривайте, пане! Де ж бо наші дами?» — Розлігся враз пуатевинця крик. Він глянув, — зброєносець доганяє Когось далеко, далі й сам ізник — І зброю з рук герой наш випускає. Обидва стали в подиві німім, Роти роззявивши, розкривши очі, Один проти одного, — син Півночі І Півдня син. «О! О! Чортам самим Таке не снилось: милих в нас украли! — Сер д’Арондель подав нарешті глас. — Нум їх шукати, може ж, не пропали, А поєдинок не втече від нас!» Француз йому простяг свою долоню, І рушили, немов брати, в погоню... Та не минуло і п’яти хвилин, — «Ох, ох, стегно!» — заскреготав один, «Ох, шия! Плечі!» — другий обізвався. Дух героїчний, що в людських серцях Ламає кволість і спиняє жах, — Шкода! На полі бою він зостався! Обидва стогнуть, плачуть, як малі, З зусиллями тяжкі волочать ноги І падають, нарешті, край дороги, Червону кров розливши по землі, Їх зброєносці вслід за лиходієм, Як то вже нам відомо, подались, І рицарі нещасні зостались, «Прощай» сказавши і своїм надіям, І грошикам. Та щастя враз тоді їм Допомогло: під хвилю ту лиху Стара бабуся на своїм шляху Знайшла героїв ранених та голих, Звеліла їх у свій однести дім, — І незабаром з двох слабих і кволих Став знову кожен сильним і міцним. Бабусю ту в околицях Анкони Святою люди звикли називать. І справді, ні для кого благодать Яснішої не вилила корони, Нікого сяйвом не вкрива таким. Вона пророчить і годину, й грім, І сніг, і дощ; вона лікує рани; Вона (тихенько гомонять селяни) Вертає віру грішникам тяжким. Усе їй паладини розказали І ради у старої попрохали. Помовчала сивенька, а тоді Звернулась до заступниці в біді, Марії Діви, і сказала тихо: «Рушайте з Богом, хай мине вас лихо, Любіть собі укоханих своїх, Але не треба битись через них. Ох, тим обранкам вашої любові Судилися великі муки й страх!.. Сідлайте ж коні — і вперед, панове, Та не блудіть, на певний ставши шлях! Господь мені вам доручив сказати: Щоб їх найти, повинні ви шукати!» Баронові до серця річ така Припала сильно, — а британець мовив: «Я вірю вам; та як візьмусь до ловів На злодія, бандита, хижака, Не маючи одежі, хоч лихої, Ні коней, ні припасів, ані зброї?» Стара ж йому: «Не клопочіться тим». І дійсно: став тут у пригоді їм Потомок Ісаака чи Іуди — На цьому світі єсть же добрі люди — Із гаманцем чималим і товстим. Цей чесний муж з любові до чужинців Позичив їм дві тисячі червінців, Процентів сорок беручи на рік: Ще ж Моїсей такий закон прирік. Прибутками від добрості такої Він поділився з бабкою святою.

Пісня дев’ята

Як Ля Трімуйль і сер д’Арондель знайшли своїх коханок у Провансі; дивна пригода на горі Святих Пахощів. Два рицарі, що відбули двобій Хоч на коні, хоч пішою ногою, Чи шаблею махаючи кривою, Чи спис піднявши у руці міцній, Один одному не відмовлять шани За сміливість високу, без догани, А надто як остигне гнів палкий. Коли ж іще притичини сумної, Якоїсь несподіванки лихої Зазнати доведеться їм обом, — Тоді за зло вони не платять злом, Стають братами вороги-герої. Отож у спосіб миряться такий Суворий бритт і Ля Трімуйль сумний. Англієць, син холодної Півночі, До жалощів був зовсім неохочий, Але француз печаллю щирих слів Йому залізне серце розм’якшив І сам (я в тому дивного не бачу, Трімуйлеву пригадуючи вдачу) До приязні зробив рішучий крок. «Ах, — одірвавшись од сумних думок, Промовив він, — яка ж то серед лиха У другуванні щирому потіха! Я певен: ви поможете мені Знайти, хоч і в далекій стороні, Мою красуню, страхом оповиту, А я за вами в пекло, у вогонь Ладен піти, щоб підійняти бронь За любу вашу Розамор Юдіту!» По слові доброзичливім такім Вони, як з побратимом побратим, У шлях-дорогу рушили моторно, Та схибили, узявши на Ліворно: Подався злодій зовсім в інший бік, І марне друзі піддались надіям... Гай, гай! Далеко і надовго зник Їх скарб найкращий разом з лиходієм. Красунь нещасних, змучених від сліз, Нахаба той у замок свій одвіз Приморський, між Гаєттою і Римом: То був вертеп, де, мов отруйним димом, Укрите все пороком, зіпсуттям, Де ліку темним не знайти гріхам — Пияцтву, лакомству, лінивству, блуду, Кривавим чварам і гидкому бруду, Усе-бо те являє людський рід, Коли його не загнуздать як слід І дати волю диким пориванням, Таємним, хитро схованим жаданням. Так от яка насправді ти з лиця, Ясна подобо вічного Творця! Прибувши в замок, Мартінгер той клятий До столу сів між паннами двома І взявся не на жарт бенкетувати. Вкінці він повний кубок підійма І мовить: «Ну-бо, кралечки, скажіте, З которою я перебуду ніч? Однаковісінька для мене річ — Худа чи повна, чорна чи русява, Англійка пишна, італійка жвава, Хрещена чи нехрещена — пусте! Смикнім-но чарку!» — Міркування те, Неначе грім, прибило Доротею; Захмарився прекрасний зір у неї І струмом сльози потекли рясні На ніс, якого лінії ясні Були достойні чарівної феї, На підборіддя, що зліпив Ерот... А хто б не плакав от таких турбот? Проте Юдіта інше догадала: На Мартінгера глянула вона Зневажливо — і так йому сказала: «Для мене думка зовсім не страшна За здобич вам цієї бути ночі. Я доведу вам залюбки й охоче, Чого англійка варта, що лягла З бандитом на ніч». — Радість узяла Розбійника. Підпивши неабияк, Британку горду цмокнув він усмак І скрикнув: «Завжди я любив англійок! Англійкам віват!» — І бридкий пияк Знов смокче вина, страви уминає, Кричить, жартує разом з обома, Обох цілує масно, обійма І хижо, безсоромно їх щипає. Міланка плаче — оком не змигне Юдіта, ніби серце кам’яне У неї в грудях, і ніяк не можуть Її нахабні доторки стривожить. Аж от нарешті та потвора зла, Ікаючи, встає із-за стола, Ногами плута, а проте белькоче, Що час умову виконать наспів, I, повний щедрих Вакхових дарів, У край Венери завітати хоче. «Невже ж таки худобині оцій, — Шепнула до англійки Доротея, — Вдовольните ви пал її гидкий? Боюся навіть думати про це я! Чи ж гідний він прийняти дар такий?» «Ні, інший дар, — зачулось від Юдіти, — Дістане він. Я хочу відплатити Йому належно за образи всі Моїй чесноті і моїй красі. Не зраджу я коханого свойого, Бо маю — тільки гляньте-но! — від Бога Потужні руки. Недаремно ж я Ношу Юдіти грізної ім’я! Тож хай покине марна вас тривога, Чекайте тут і Господа моліть, А я вчиню, що слід мені вчинить». Те мовивши, вона пішла без ляку Мерзенного обняти розбишаку. Упала ніч. Густий туман наліг На півгнилий розбійницький барліг, І гурт злочинців розійшовся, клятий, Хто де набачив, хміль тяжкий проспати, А Доротея зосталась сама, Бліда від страху, з розпачу німа. Сам ватажок на учті превеселій Од італійських трунків очамрів; Дорачкувавши якось до постелі, Він більше спати, ніж любить, хотів, — Але на перса пружні та дебелі Свою заласну руку положив. Юдіта цього тільки і чекала: Фальшивими обіймами впіймала Вона його в солодку й згубну сіть. Розбійник сили витратив за мить, Він простягнувся, він захріп, він спить. У Мартінгера був над головою Меч на цвяшку. Ту вивірену зброю Англійка ухопила запальна, Юдіти та Дебори імена¹, Петра святого, Іаїль, Аода Назвала (од Петра святого шкода Колись для вух ісклалася тяжка), За чуба ухопила пияка, Звела його довбешку обважнілу, Зібрала всю свою дівочу силу, Меча угору бистро підняла — І шию враз товсту перетяла. З вина і крові ліжко все червоне; Забагрянив і груди, і чоло Красуні, що сплатила злом за зло, Із рани плин, гарячий та солоний. Вона вхопила голову мерщій, Сплигнула з ліжка і туди побігла, Де Доротея в остраху застигла; Юдіта здобич показала їй Скривавлену, — та спершу умліває, А потім через силу промовляє: «Яка ви жінка, Господи! Яка Одвага дивна і міцна рука! Куди ж тепер нам утікать, на Бога? Подумайте: як зчиниться тривога, Нас повбиває банда ця бридка!» «Не гомоніть, — одповіла Юдіта, — Ще дещо тут я маю докінчити. Вперед за мною сміливо ідіть!» Та Доротея в остраху тремтить. Тимчасом їх коханці добулися До Генуї, серед чужих країв Шукаючи загублених скарбів. Скарби на суходолі не знайшлися, Тож плинуть друзі кораблем хистким І з вітром домовляються морським, Щоб він сказав, де, у якому краї На них любові поворот чекає. Заносить вітер наших мандрівців То до щасливих, красних берегів, Де ключ від раю, призволінням Божим, Святої церкви береже отець, То на залив, де з посивілим дожем Стає сама Фетіда під вінець². То під Неаполь, де лежить Вергілій — Ох! — не в такій, як Санназар, могилі³. Крилатий бог, примхливий і легкий, Гуляючи по водяній пустелі, Скеровує їх корабель стрункий До Сціллиної вже німої скелі, Де чорні пси у лютості сліпій Своїм виттям усіх колись жахали, До виру, де Харібді віддавали⁴ Своє життя нещасні моряки, До Етни, де страшні вогневики Сплять, миром і спокоєм оповиті⁵. Отак-то все змінилося на світі За існування людського віки! Одвідать довелось і Сіракузи, Де комишисте лоно Аретузи Вже не стрічає люблених гостей: Підземних вод, що посилав Алфей⁶. І Карфагена давнього долина Їх бачила, де пам’ять Августіна⁷ Іще живе для вірних християн, — Та царство там, на жаль, магометан, Що в темряві живуть і умирають І не потраплять по сконанню в рай. Нарешті друзі наші прибувають У милий оку Провансальський край. Там, тонучи у лаврах і в маслинах, Стовпи Марселя давнього стоять, — Про іонійців згадка старовинних⁸. Ох, любе місто! Годі споминать, Що ти було і грецьке, і свобідне: Французів королеві панувать Судилось тут. Нема чого й казать, Що в цім добро для тебе очевидне. До того ж є в околицях твоїх Чудовий скарб, що й не знайти таких. Служила Магдаліна, як відомо, Амурові за молодечих літ, А потім прокляла цей грішний світ, Щоб слугувать Господньому лиш дому. Покинувши Йордану береги, Вона, святої сповнена жаги, Прийшла до Провансальської країни І в темряві печери Максиміна⁹ Себе саму взялася бичувать. На місце те відтоді благодать Лягла Господня: пахощі небесні Струмують там, цілющі та чудесні. Минули роки — і тепер туди Закохані прочани поспішають, Коли вони звільнитися бажають Од любощів солодкої біди. У день своєї смерті Магдаліна (Переказ є, тож треба вірить нам) Звернулась до святого Максиміна, Озорена спасенним каяттям: «Зробіть мені єдину ласку, отче! Як людська пара тут колись захоче Зажити перелюбного гріха — Хай у серцях зненацька затріпоче Замість любові ненависть лиха, Хай почуття огиди непоборне На скелі цій закоханих огорне». Бажання преподобниці святе Здійснилося нараз по тому слові: На скелі тій у всіх рабів любові Обридження до люблених росте. Побачивши хваленого Марселя Усі дива, всі закутки веселі, Що ними Ля Трімуйля й д’Аронделя Досхочу люд тамтешній пригостив, І той, і другий сильно захотів Одвідати Благоуханну Скелю, Де Магдаліни віддих одлетів. Трімуйль туди з побожності чвалає, Цікавість д’Аронделя підганяє. Там, беручись по сходах кам’яних, Побачили таке подорожани: Навколішки прочанки і прочани Слова шепочуть молитов святих І, ніби дві троянди серед них, Дві панни: перша скромна й сумовита, А друга непоклінна й гордовита. О щастя! О хвилино чарівна! Своїх коханок рицарі впізнали. Ось де скарби, яких вони шукали, — На скелі, що для грішників страшна! Оповіла англійка двом героям, Як Мартінгера хижого вона Уклала спати з вічним супокоєм, Як захопила в нього гаманця, Правдивого дійшовши рішенця, Що, хто до пекла трапив чи до неба, Тому ніяких грошей вже не треба. По тому вчинку, в темряві нічній, Меч у правиці стиснувши тяжкий, Щасливо мужня добулась британка, А з нею й перелякана міланка На берег моря. Корабель легкий Їх там прийняв, а плата непогана Чудесно підігнала капітана, — І по Тірренських голубих валах Судно майнуло, наче бистрий птах. Вітрів летючих примхи й переміни Їх довели до скелі Магдаліни. О диво дивне! Від Юдіти слів Не жаль її коханця охопив, Не співчуття у серці затремтіло, Ні! Все те лиш огиду розбудило, Злобу, презирство і кипучий гнів. У неї теж — вона й не зогляділась! — Ненависть із любові уродилась, Розлившися по жилах, наче яд, — А Ля Трімуйль, що ніжну Доротею Рівняв колись до німф і до наяд, Тепер найшов у неї сотню вад І повернувся спиною до неї. Вона й собі дивитись не могла На блазня — на вчорашнього орла! — І тішилась у небі Магдаліна, Що сталася усім така відміна І гріх вона од грішних одвела. Шкода, Mаpiє! Радість передчасна! Хоч заповіт і виконано твій, Що в пар залюблених кохання гасне На чудотворній Скелі Запашній, — Але, на жаль, для почуття нового Відкрито якнайширшу там дорогу, І, збридивши одною, я за мить Десяток інших можу полюбить. Це лихо Максимінові й не снилось! — Тож диво несподіване зчинилось: Англійка Ля Трімуйля обняла, А Доротея чар свій оддала Британцеві, недавно ще чужому. Охоче вірю, бо мені відомо, Що каже з цього приводу Трітем; Марія, хоч з нахмуреним лицем, На ту картину усміхалась потай. Річ світова: до серця нам чеснота, Та інколи (кому так не було?) Нас вабить і колишнє ремесло. Одначе, як зійшли з гори святої Красуні дві і з ними два герої, Минулася химерна дивина: Та ж читачеві добре вже відомо, Що тільки на Узгір’ї Запашному Серця міняє сила неземна. Пан Ля Трімуйль, зніяковілий досить, Пробачення у Доротеї просить, Цілує ніжно, пригорта її, — А дівчина всі пестощі свої Йому дає, як щедрий подарунок, Цілунком доганяючи цілунок Під шепотіння найніжніших слів. Сер д’Арондель вернувся до Юдіти, Нітрохи за минуле не сердитий. У неї також десь подівся гнів, — І знову лад колишній в них зацвів. Додам іще, що добрість Магдаліни Їм відпустила всі оті провини. Француз люб’язний і холодний бритт, Коли благословилося на світ, Узявши кожен на сідло кохану, Побралися чимдуж до Орлеана, Щоб приєднатися до рідних лав, Куди обов’язок їх закликав, — Отчизни честь хоробро боронити. Про теє вже не треба й говорити, Що благородних рицарів таких Ні сам король уже б тепер не міг, Ані прекрасні панни посварити.

Пісня десята

Агнеса Сорель, переслідувана Шандосовим сповідачем. Жалі її коханця і т. ін. Що сталося з прекрасною Агнесою в одному монастирі. Навіщо нам здалися передмови До всіх пісень? Мораль нудна, панове, А повість, де лиш істина сама Змальовує цікаві авантюри, Де ні грайливих вигадок нема, Ані надмірних тонкощів ума, Борониться найкраще від цензури. Тож простий шлях беру між усіма: Картина, вірна приписам натури, Дорожча нам, ніж золоті бордюри. Наш добрий Карл, вернувшись в Орлеан, Всіх звеселив — вояк і городян, Збудив надію, приспану чи хвору, І стяг французький знов підніс угору. Він тільки-но про битви й розмовляв, Він гордий був, як сонце на світанку, Та потаємки наш король зітхав, Пригадуючи втрачену коханку. Покинути її хоч би на мить — Це подвиг був, і вже під ту хвилину Він зрозумів, що милу загубить — Себе згубити значить половину. На самоті, після гучних промов, Його вояцький запал відійшов, I відлетів од нього демон слави, А інший бог, що звемо ми — любов, Посів у серці давнє місце знов, По-мудрому узявшися до справи. Тож слухав Карл, але ж ніяк не чув, Про що вельмож облесний натовп гув, Подаючи десятки пропозицій, В яких було добрати важко зміст, — А потім сів і любій чарівниці Скомпонував сльозами вмитий лист. Шкода! Бонно був так далеко звідти, Що сліз не міг монарших осушити, І вінценосець йолопа послав, Типового, сказати, дворянина. Той незабаром — о лиха година! — Назад йому його ж листа подав. «Ой леле! — крикнув з жаху помертвілий Король. — Це ти? Як? Із моїм листом?» «Зберіть, королю, всі душевні сили. І Жанну, і Агнесу захопили Англійці, що плюндрують все кругом». Зомлів король, почувши теє слово, Упав додолу, наче неживий, А як до тями повернувся знову, Ще глибше розпач усвідомив свій. Кого така не вразила б утрата, Любові той справдешньої не знав, А наш король по-справжньому кохав, То жалю він не міг затамувати. Як божевільний, крізь глибокий сум Він розважань не слухає, не чує... Що ж! Батенько його, нехай царствує, Ще з меншої причини стратив ум¹. «О! — скрикнув Карл. — Віддам усі війська я, І Жанну, і прелатів геть усіх, І вбогі рештки батьківського краю, Що досі ще в руках своїх зберіг, Усе віддам, жорстокосерді бритти, Лише мій скарб єдиний поверніте! Любов! Агнеса! Бідний володар! Ох, що по тім, що в розпачі волосся Рву на собі я? Неба пишний дар Украдено, — і може... може, досі Якийсь англієць, дикий грубіян, Її принадний обіймає стан, Француза тільки гідну нагороду, І уст її квітущу, ніжну вроду Цілунками брутальними сквернить І втіху п’є, що над вино п’янить! О, що коли і ти, несамохіть Попавшись до зухвальця навісного, Ти, ти, Агнесо... зовсім не від того? Твій темперамент знаючи палкий, Чи можна ж вірить вірності твоїй?» Щоб хмари невідомості розвіять, Сумний король скликає докторів, Євреїв, некромантів, чаклунів, Сорбонців, якобінців, що уміють По книгах стародавніх ворожить². «Панове, щиро й сміливо скажіть, — Він просить, — що з Агнесою моєю, Чи тужить так, як я тужу за нею, Чи вірною лишилася, чи ні?» Учена зграя, ласа до платні, Нахмурила високомудрі чола І мовами старими замолола; Латинська, грецька та сирійська їм Найбільше в ділі помогли тяжкім. Той студіює королеву руку, Той креслить дивний чарівничий знак, Той, у халдейську вдавшися науку, Уважливо вивчає зодіак, Тамтой псалми тихесенько читає, На дно у склянку інший зазирає, Рисує п’ятий кола на піску (Ще в давнині, як, певно, кожен знає, Систему практиковано таку) — Отак вони, потіючи, працюють, І всі нарешті Карлові знаймують, Що спати може супокійно він Од часу вечорового до ранку, Бо з-між героїв на землі один Сподобився незрадну мать коханку, Що в неї в серці він панує сам. — Ну й вірте після цього мудрецям! Бридкий чернець, огидний та пузатий, Зумів хвилину слушную впіймати: Агнеса билась, плакала, — дарма! Брутально він нещасну обійма, Хоч раювання повного нема, Як не єднає ніжність обопільна Істоти дві: любов тоді свавільна Свій одвертає вид ясний од них. І справді, хто б радіти з того міг, Що мила жінка губи лиш стискає І слізьми білу постіль обливає? Щоб радощі по-гідному приймать, Їх треба вміти, панство, і давать. Але ченцеві — що йому до того? Він осідлав, немов коня шпаркого, Красуню, переможену в борні, І не пита, приємно їй чи ні. Хороший паж, що в юнім нетерпінні Був полетів, неначе бистрий птах, Усячини шукати по хатах Для милої, для німфи, для богині, Вернувсь нарешті. Ох! Нещасний він! Найгірша з-поміж гемонських личин, Той хижий птах, чернець той любострасний Уже вхопив Агнеси тіло красне І здобич пожадану шматував. Монроз на нього з шпагою напав, Не даючи і вгору подивитись, І мусив нечестивий боронитись. Він скочив з ліжка, ухопив кийка, Та й ну крутити, як мечем разючим... Вояк наскочив тут на вояка, Одважний стрівся, бачите, з могучим. Монроз любов’ю й вірністю горів, Монах од люті та жаги тремтів. Щасливі, миролюбні хлібороби, Природи благодатної сини, Частенько бачать: сповнений жадоби Виходить вовк з німої глушини, Овечку рве злостиво й нетерпляче, І випиває крові плин гарячий. Коли ж на нього вдарить, як стріла, Вівчарський пес, хоробрий і завзятий, Тоді тварина випускає зла Нещасну жертву, бо життя продати Не хоче за абияку ціну — І починають вороги війну, В криваву масу сплівшися одну, А бідна, недотерзана ще здобич На мураві лежить тихенько обіч І прагне, крізь несвітський переляк, Для вовка смерті, честі для собак. Отож і тут лучилось саме так: Тупий чернець, що демоном здавався, Від юнака Монроза захищався, Дрючка в страшний затиснувши кулак, І тут же — переможцю нагорода — Лежала дивна на постелі врода. Хазяйка з чоловіком, служники, Всі діти до найменшої дочки На гамір збіглися, пажа стрункого Боронять від напасника товстого, Бо завжди, як відомо читачам, Краса і юність до вподоби нам І в нас палку прихильність викликають. Нарешті всі Монроза залишають З красунею одбитою удвох, Примовивши: хай їм поможе Бог! Пажів суперник, кленучи Агнесу, Пошкандибав Господню править месу. Сорель нещасна, як мале дитя, Ридала гірко, соромом прибита, Що повелось нахабі осквернити Її красу, дорожчу за життя, Що бачив паж страшну її наругу, — І так йому промовила крізь тугу, Закривши очі: «Вбийте, пане мій, Мене без жалю! Хочу я мерщій Знайти рятунок у обіймах смерті». «Як, пані! Ви бажаєте умерти? — На те Монроз. — Чому? З яких причин? Нехай чернець... нехай той песький син Досяг свого, хай грішною були ви, — То треба жити й каятись терпливо, А не вмирать на життєвій весні! Та й ви ж не винні у чужій вині, А ваша мука — то й моє страждання... Живіть, живіть — і хай живе кохання!» Слова ці красномовні не були, Та очі юнакові помогли Прекрасну дівчину переконати, Що трохи їй ще рано умирати. Обідати пора було, — а сум (Нещасний грішник, це я добре знаю) Ніколи їсти нам не заважає, Ба навіть гнів при їжі помагає: Недаром же Вергілій-многодум І пан Гомер, що правив теревені, Якими всі захоплюються вчені, Не забували в гаморі боїв, Як пив герой і що він саме їв. Агнеса й паж, хоча і невеселі, І трохи засоромлені були, Обідали любенько край постелі, І очі враз несміло підвели Одне до ’дного, ніби випадково, І поглядів зайшла німа розмова. Відомо всім шановним читачам, Що в час, коли життєва сила нам Слугує вірно і вогнем палає, Смачний обід по жилах розливає Бажань нестримних безсоромний рій, І ми в любові танемо палкій, І ворог роду людського неситий Тоді нас легко може спокусити. Красунь Монроз, як можна зрозуміть, Не міг свойого пориву згасить. Перед Сорель упавши на коліна, Він скрикнув: «О ясна моя богине, О чарівнице серед чарівниць, Ви бачите — я перед вами ниць Прошу, благаю втіхи неземної... Невже ж у вас не вимолю того я, Що взяв товстий нечема силоміць? Ох! Злочином здобув він раювання, — Нагородіть же чисте ви кохання: Воно палає на моїх устах». Аргумент цей був зовсім не поганий Для молодої та палкої панни, І визнала вона його в думках, Але боролась із годину, мабуть, Бо ще солодше нас п’янить і вабить Умріяна коханка чарівна, Як не відразу піддалась вона. Нарешті паж, радіючи без краю, Переступив поріг свойого раю І до любові келиха припав. Англійський принц народи воював, Здобув Париж король Анрі Четвертий, Чиє наймення не боїться смерті, Та щасливіший був Монроз за них, Коли в борні солодкій переміг. Ох, друзі! Щастя легше від пилини! Усе минає, все на світі гине! Не встиг Монроз у пристрасті сліпій Допить любові чистої напій, Як налетіли раптом, мов шуліки, Англійці, галас підійнявши дикий, Розбили двері, вбігли, гомонять... Не треба тут, панове, й пояснять, Що то чернець, по святобожній месі, Віддячив так Монрозові й Агнесі. Взяли красуню з краснем молодим Та й повезли жорстокосерді бритти: Шандос їх має, бачите, судити. Яку ж приділить він покару їм? Залюблені від страху умлівали, Бо з досвіду вони свойого знали, Що Жан Шандос до жалощів не звик. Проте, хоч сором їх несвітський пік, Вони перезиралися пестливо, Хвилину споминаючи щасливу... Одначе, що ж на допиті казать? Було б їм зле, та доля помогла їм: Серед туману, саме десь під гаєм, Французи раптом кіньми тупотять. То був загін блискучий та завзятий, Якому Карл у розпачі звелів По всіх краях, по всіх місцях шукати Сорель Агнеси й Жанниних слідів. Коли два пси, два півні, два коханці Зустрінуться (увечері чи вранці, Однаково) десь на тропі одній, Коли побачить янсеніст палкий Лойолиного учня, єзуїта, Коли дитя Кальвінове сердите Ультрамонтанця здибає нараз, — Тоді на них якийсь находить сказ, І кожен б’ється люто, до нестями — Той шпагою, той кігтем, той зубами. Так і французькі рицарі ставні На бриттів, наче соколи ясні, Без жодного вагання нападають, А ті оружно їм відповідають — І загуло, аж стогне далечінь! Був під Агнесою гарячий кінь, — Як і вона, він мав натуру жваву, Він басував, хвицався без угаву, Аж бідненька стрибала на сідлі. Отож, як битва зачалась в імлі, Він ізлякався, прикусив удила Та й полетів... Дарма вона хотіла Його рукою кволою спинить: По власній волі він Агнесу мчить. Монроз не бачив за кипінням бою, Що сталось із Агнесою палкою. А кінь тимчасом, мов крилатий звір, Усе вперед, усе прудкіше лине І опинився враз серед долини, Де височів прегарний монастир. Ставні дерева тінявого бору Гойдались і шуміли круг кляштору[7] І світла річка стьожкою зі скла У берегах заквітчаних текла. Принадний пагорб зеленів здалека, Там наливала благодатна спека Щоосені ті золоті дари, З яких сам Ной за давньої пори, Покинувши неоковирну скриню, Де був рятунок людям і скотині, І збридивши водою вже навік, Солодкий витис і п’янючий сік. Помона й Флора та ясні зефіри Там розливали пахощі й тепло, Усе там око тішило без міри. В раю Господнім, певно, не було Милішого для серця краєвиду; Повітря тихий, живодайний струм Там розвівав тяжку печаль і сум, Турботи розвівались там без сліду. Агнеса край ясного лона хвиль Спочити сіла, глянула відтіль На монастир — і зник у серці біль. То монастир був, бачите, жіночий, «Ох! — скрикнула Агнеса. — Певне, хоче Сам Бог ту купіль показать мені, Де всі гріхи змиваються земні! Це він, ласкавець мудрий та високий, Привіз мене під стіни ці міцні Спокутувати всі мої пороки. В пості, молитві, вірі та трудах Безгрішні жони, віддані Христові, Живуть тут для небесної любові, А я себе прославила в гріхах, В розкошах тіла і в кипінні крові». По цій тираді, досить голосній, Красуня хрест побачила на брамі, Той знак, що рід урятував людський, — І плаче бідна ревними сльозами, І сповіді бажання в ній росте. Признатися по правді тут годиться: Кохання й богомільність — дві сестриці, Душевна вада, друзі, те і те. Якраз тоді шановній абатисі Дійшлось на суд поїхати, либонь, Аж до Блуа, — і сестри зосталися Самі, під наглядом сестри Безонь. Отож вона в кватирку визирає, А потім браму навстіж одчиняє І каже невідомій: «Увійдіть До нашої непишної господи. Яким могли ви вітром залетіть, О мандрівнице неземної вроди? О, хто ви, хто? Чи ангел, чи свята, Що до поріддя Бог послав людського, Щоб показати вічності дорогу I райські відчинити нам врата?» «Ні, — каже панна, — зовсім я не та, Святою не була я ні хвилини, Пороки тьмарять молодість мою, І як мені судилось буть у раю, То, певне, тільки обіч Магдалини. Господь, велитель днів і поколінь, Та ангел мій, та полохливий кінь Мене в куток цей принесли прекрасний. У серці маю каяття незгасне, Бо ще не всю мене поглинув гріх, Люблю добро, хоч праву путь згубила, І вірю: благодаті вічна сила Очистить скверну злочинів моїх». Сестра Безонь з ласкавістю тонкою Вродливицю втішала як могла, А далі гостелюбно повела За руку аж до власного покою. Та келія уся була в квітках, З широким ліжком, зовсім не похмура; Здавалося: для пустуна Амура Був не заказаний до неї шлях. Сорель Агнеса Господа хвалила, Що каяття — розвага досить мила. Після вечері (цю шляхетну річ Я звик щоразу, панство, нотувати) Сестра Безонь промовила: «Вже ніч, А, як відомо, людства ворог клятий Під цю годину ходить по землі, Подоби різні беручи в імлі³, І грішників ба й чистих спокушає. Та спосіб є, хоч це не всяке знає, Себе від того лиха вберегти: В одну постелю треба нам лягти, І двох нечистий вже не подолає». Агнеса згодна, роздяглась, лягла, Радіючи і мріючи про святість... Не квапся, бідолашна, утішатись: Твоя з тобою всюди доля зла! Читачу! Я примушений сказати, Почервонівши з сорому, як жар, Що ця Безонь... ох! був це бакалавр, На гроші і на вченість небагатий, Та силою і спритністю Алкід I Адоніс, як глянути на вид. Мов злото, в нього кучері вилися, Він цвів красою, мов троянди цвіт, І вельми придавався абатисі На заході її безгрішних літ. Отак Ахілл в одежині дівочій Колись у Лікомеда гостював І пестив Деїдамію щоночі. Як тихий морок все навкруг обняв, Сповідниця з сестрицею святою Лягли удвох під ковдрою одною, І тут — предивні, Господи, діла! — Метаморфоза у сестри була, Яку Агнесі враз далося знати. Гукати пробі, кликати, кричати, — Це, може, й розбудило б монастир, Та викликало б сором, поговір... Лишалося терпіти і зітхати... Додам іще: в обставинах таких Хто б дуже мудро міркувати міг? Сестра Безонь на декілька хвилинок По пестощах зробила відпочинок, А наша мандрівниця молода Подумала: «І тут, і скрізь біда! Я чесною зробитися хотіла, Та від бажань далеко ще до діла, І як у вадах кається жона, — Ох! це не значить, що свята вона».

Пісня одинадцята

Назад Читать дальше

1 2 3 4 5 6 7 8 ... 40