Що ворону ключа набігала,

По Україні тумани слала,

А Україна сумувала,

Свого гетьмана оплакала.

Тоді буйні вітри завивали:

— Де ж ви нашого гетьмана сподівали? —

Тоді кречети налітали:

— Де ж ви нашого гетьмана жалкували? —

Тоді орли загомоніли:

— Де ж ви нашого гетьмана схоронили? —

Тоді жайворонки повилися:

— Де ж ви з нашим гетьманом простилися? —

У глибокій могилі,

Біля города Килії,

На турецькій лінії.

Слідом за Свірговським, року 1575, на Запорожжі з’явився новий жвавий та завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський прозваний запорожцями Богданком. Родом, як і Вишневецький, він був з князів Гедиминовичів, що давно пробували на Україні і стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський жив ще у своєму маєткові на Волині, на його оселю набігли татари, вбили його матір, а молоду дружину забрали у полон. Серце князя запеклося з того часу помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом з січовим товариством воювати бусурманів та шукати свою дружину. Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших часів збереглася у кобзарів пісня:

— Ой Богдане, Богдане,

Запорозький гетьмане,

Та чому ти ходиш

В чорнім оксамиті?