То турецьке паня, молоде баша По Чорному морю безпечно галерою гуляв Та до Кішки Самійла в гості прибував.

Та так до них в гості прибував,

Що всіх козаків гетьманських запорозьких на місці заставав.

Залізні їм пута подавав.

Слова «в гості прибував» треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлуку, напали несподівано на Січ або на якийсь відділ Війська Запорозького, при якому був сам гетьман, і захопили його у бранці.

Західна Україна в XVI столітті

Поки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи одпочивати од татарських нападів, на неї насувалося нове лихо. Року 1569 по Люблінській унії Україну зовсім було одірвано од Литви і прилучено безпосередньо до Польщі, і з того часу становище українського селянства почало дуже гіршати, бо польський уряд почав віддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив горожанських прав. Під впливом тих утисків українське селянство почало тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та тільки й те йому не помагало, бо польська шляхта випрошувала собі у короля землі і на Лівобережній Україні, як тільки вони починали залюднюватись; так що селяни ледве поспівали упорядкувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а панські. Побачивши тоді, що од панів немає порятунку й на Лівобережній Україні, рухливіші й волелюбні селяни почали тікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.

Хто гетьмаїфвав на Запорожжі зараз після Самійла Кішки — невідомо; історія дає тільки звістку про те, що року 1574 запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські городи під проводом кошового отамана Покотила.

Того ж року 1574 козацтво вдруге вплуталося в молдавські справи. Молдавський господар Івоня звернувся до польської шляхти і до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання одгукнувся й Свірговський, прозваний у піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, сполучившись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги у Тягині, Білгороді та Браїлові, добувши всі ті городи, поруйнував їх; коли ж на поміч туркам з Буджаку вийшли татари, Свірговський пішов їм назустріч і, упень погромивши, одігнав назад.

Така славна перемога козаків над татарами та турецькими городами збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі недалеко Дунаю те військо взяло над спільниками перемогу і почало оточувати їх з усіх боків.

Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговсь-кому з рештою козаків тікати за Дністер; проте Свірговський, а разом з ним і всі козаки, мали собі за велику ганьбу покинути своїх спільни-ків-молдаван при лихій годині, і всі до одного разом зі своїм гетьманом наложили головами у бою біля городу Кили та річки Дунаю.

Про Свірговського теж збереглася пісня, як і про Байду-Виш-невецького, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:

Ой, як того пана Йвана,

Що Свірговського гетьмана,

Та як бусурмани піймали,

Та голову йому рубали,

Ой голову йому рубали Та на бунчук вішали,

Та у сурми вигравали,

З його глумували.

А з Низу хмара стягала ,