Серед популяризаторів української історії є кілька категорій: белетристи, які фантазійно гуляють по просторах історії свого чи чужих народів, і ті, які ту історію намагаються відтворити правдиво. При цьому одні поводяться з реальними фактами вільно, інші сумлінніше, залежно від того, якими користуються художніми засобами. Так, романтики віддавали перевагу вільному фантазуванню і творенню романтичної подоби історичного героя (А. Дюма у Франції, котрий говорив, що історія для нього — цвях, на який він вішає свою картину, чи наш М. Гоголь). Реалісти ж намагалися узгодити свої історичні твори із даними історичної науки, що існувала на той час (М. Ста-рицький, І. Франко, І. Нечуй-Левицький), але й вони дотримувалися тенденцій свого часу, про що чітко звістив у передмові до «Захара Беркута» І. Франко. З-поміж модерністів, які заступили естетику реалізму та інших культурних епох, також бачимо неоднозначний підхід: з одного боку, з’являються історичні белетристи серед учених-істориків, які суворо контролюють себе документом, тобто історичною правдою, з другого — неоромантики, котрі творять історичні романи, повісті, оповідання чи то й поетичні твори на патріотичній основі, що було пов’язано з динамічними процесами культурно-національного відродження пригноблених народів у XX ст. Коли ж говорити про белетри-стів-документалістів, то в українській традиції такими були М. Гру-шевський, О. Єфименко, І. Крип’якевич, Н. Королева, а особливо

О. Левицький, який писав на вивіреній і суворо документованій основі. Європейська література на той час мала подібні тенденції, зокрема творився археологічний чи архівний роман, де в основу покладено здобутки науки, які лишень охудожнювалися і популяризувалися.

Адріян Каїценко в цьому ряді посідає особливе місце: по-перше, спирається на неоромантичні підвалини, свідомо й цільово сприяючи своїми творами національному відродженню українського народу, а з другого, — досить мало фантазує, а більше популяризує досягнення історичної науки свого часу. Зрештою, маємо визнати: був то письменник, який зірок із неба не хапав, але роль якого унікальна в українській історії XX ст. Він належав до найчитабельніших, а відтак найбільш духовно впливових митців — зрештою, й художньо-історичні конструкції створював просто, не ставлячи перед собою високих естетичних завдань. Таким чином діяв на Західній Україні й подібний до нього письменник Андрій Чайковський. Хто ж він був, отой загадковий Адріян Кащенко, твори якого так категорично забороняли в тоталітарні комуністичні часи?

Народився він 19 вересня 1858 року на хуторі Веселий Олексан-дрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область). Батьки — дрібні поміщики козацького походження, родина — багатодітна: п’ять синів і чотири дочки. Цікаво, що наймолодшими братами в цій родині були Микола (1855 р. н.) і Адріян, яким доля судила стати видатними людьми: Микола був академіком, визначним ученим-біологом, а Адріян — письменником — будителем рідного народу. Дружбі братів сприяло те, що, як пише в спогаді про брата Микола: «Усі інші брати і сестри були набагато старші від нас і ми мало стикалися з ними». Отож на тому хуторі Веселому і минуло дитинство братів до вступу в гімназію. «В наших спільних іграх заводієм вважався я, бо я був і старший, і мав порівняно жваву вдачу. Адріян же був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем — із ангельською поведінкою. Незважаючи на притаманну мені нестриманість і деяку вайлуватість, я зовсім не пригадую, щоб ми з ним коли сварилися. Та й чи це могло бути з його надзвичайно лагідним, спокійним і врівноваженим поводженням? У тих виняткових випадках, коли він у чомусь заперечував мені, то це висловлював так м’яко і діловито, що неможливо було не поступитися перед ним. Він уже набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвіченого дідуся». (Спогад надруковано в книзі: А. Кащенко. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ, 1991. — С. 7-14). Ця характеристика значима, вона увіч свідчить, що Адріян вже з раннього дитинства більше жив внутрішнім, ніж зовнішнім життям, що конче необхідно для письменника.

Дев’ятирічним, у 1867 році, Адріян поїхав вступати до підготовчого класу гімназії в м. Катеринославі; тут уже навчався Микола. Вони разом оселилися в старшої заміжньої сестри Марії, а потім у іншої сестри Єлизавети. І тут сталася дивовижна річ. Хоча хлопець був, як писав брат, «працелюбним, тихим, рівним вдачею і незворушно спокійним», навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося. «Дивна річ, — писав брат, — юнак розумний, скромний і вищою мірою працьовитий, не зумів добре вчитися» (підкреслення моє. — В. Ш.). Зрештою, погано вчився й майбутній академік, пояснюючи це «мертвотною системою тодішньої освіти». На мою ж думку, справа складніша, бо, найпевніше, все впиралося в невідповідність душевного стану майбутнього письменника і системи навчання — ці сфери не дотикалися. Щодо цього є цікаве свідчення В. Юноші — псевдонім катеринославця Петра Єфремова, брата Сергія Єфремова, — який добре знав А. Кащенка. У ювілейній статті до 60-річчя письменника він писав: «Ще змалку помічається в нашого автора незадоволення околишнім життям і порив до чогось незнаного, невипробуваного, якогось іншого світу. Цей настрій виявляється перш за все в захопленні творами Майн Ріда та Фенімора Купера та славою козацьких повстань і запорозьких походів» (Книгарь. - К., 1918. - Ч. 16. - С. 24).

І Адріян зважується на рішучий вчинок. Залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища як син відставного офіцера, на казенний кошт. Училище він щасливо закінчив, дістав офіцерське звання і залишився на службі в Катеринославі. 1 друге диво: саме на службі в нього пробуджується національна свідомість. До речі, в українській літературі це не перший випадок: військовими були Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Александров, М. Аркас, Т. Зінь-ківський, В. Кравченко, Ю. Федькович та ін. Письменник згадує, що чув від солдатів різні казки, перекази, які старанно записував; серйозно узявся за вивчення української мови — все це підштовхнуло його взятися за перо. Він написав оповідання «Жар-птиця», розпочав роботу над драмою.

Але військова служба його гнітила, тож, за кілька років вийшовши у відставку, перейшов на службу до контролю Катеринославської державної залізниці. Із залізницями доля зв’язала його надовго. Спершу служив у Катеринославі, одружився і придбав малий дерев’яний ді-мець на Польовій вулиці. Забрав до себе старого батька. Посаду мав незавидну — молодший контролер. Однак службове життя склалося так, що письменнику довелося залишити Україну — його перевели старшим контролером у Перм, по тому опинився в Петербурзі вже на високій державній посаді — помічника головного контролера. Але і звідси мав виїхати, опинився в Туапсе, де став головним контролером того відтинку залізниці; її саме прокладали. Цей час можна вважати особливим у житті письменника, бо саме тут він мав найбільшу творчу активність, може, й надмірну, від чого значно погіршилося здоров’я. Його мучать ностальгійні настрої за Україною, письменник мріє про будиночок у Києві, з якого було б видно Дніпро. Тим часом його знову переводять до Катеринослава, цього разу головним контролером тієї ж залізниці.

Здавалося б, така неспокійна робота мала б відсторонити його від письменницької праці, але А. Кащенко належав до тих людей, що вміли поєднувати дві ввзаємозаперечні половини. Так було з дитинства. Він став чиновником високого рангу, рівного генералу, не втративши у собі Кащенка — палкого патріота України, письменника, популяризатора української історії, який своїми просто написаними повістями, оповіданнями, нарисами справив невитравне враження на молодь свого часу. Його твори надихнули чимало з тих, котрі кинулися у боротьбу за свободу України в час Визвольних змагань 1917—1921 рр. Оте друге «я» А. Кащенка, родом із дитинства, було сильніше першого, службового, зрештою, стало його головним. У творі «Мрії і дійсність» (1906) письменник згадує про зустріч у юних літах із запорожцем Ох-рімом, його розповіді про запорожців, гайдамаків, Кубань, Підпіль-нянську та Задунайську Січ, де той Охрім побував. Окрім того, письменник народився і жив у краях запорозької слави, яка творилася саме тут, яку він сходив дитячими ногами. Козацькі повстання й запорозькі походи його збуджували й незмірно захоплювали. Письменник згадує, як чотири молоді хлопці рушили «подивитися і на старий Ко-дак, що навколо його лилась колись козацька кров та гуляла козацька воля, і на Дніпрові пороги, що бачили колись чубатих лицарів, починаючи з чубатого князя Святослава» («Мандрівка на пороги»). За його спокійною вдачею, задумливістю, врівноваженістю насправді ховалася палка душа, а в російському офіцері, чи ж бо чиновнику, визрівало невдоволення тим суспільним укладом, який уярмив його Батьківщину, відтак неодмінно поставало порівняння з козацькими часами. «Мов неприкаяний, — зізнається він, — тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, пробігав з бистрою хвилею Дніпрові пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках і лиманах Великого Лугу, лазив попід кручами Мики-тиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів» («На руїнах Січі», 1907). Не останню роль відігравало й читання романтичної літератури: Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова. Побіч з ним, у Катеринославі, працював невтомний і найзна-менитіший дослідник історії Запорозької Січі, з яким письменник контактував, Дмитро Яворницький. ї не тільки вони, а й інші (М. Ємець, М. Кузьменко, І. Манджура) старанно збирали фольклорні та краєзнавчі матеріали про Січ. Його життя складалося саме так, що він мусив творити в собі отого другого А. Кащенка, який навряд чи міг бути милий російському самодержавству. Його перо мало заговорити. Так і сталося, хоча спершу він ховався за псевдонімами. Перше оповідання «Жар-птиця», яке датується 1883 р., підписане А. Торішній, тобто не сучасний, а задивлений у минуле. Цікаво, що одним із псевдонімів А. Кащенка був Будій, тобто будитель — ним він підписав «Мрії і дійсність» (1906), а героєм його повісті «Зоряно» про сучасне життя стає Андрій Будій.

Як бачимо, підґрунтя для творчості, ба й для витворення національної свідомості, найнеобхіднішого компоненту в письменницькій діяльності, було значне.

Але процес формування власного творчого обличчя складався не так гладко. «Жар-птиця» з’явилася, коли йому було 25 років. Це моралістичне оповідання в народному дусі до основного доробку пізнішого А. Кашенка мало дотичне. Через чотири роки письменник опублікував легенду-переказ про могили Близнюки біля порога Ненаситин-ця; важко й довго пише п’єсу «Зоря нового життя», що вийшла друком лише 1907 р. Потім в писанні настає перерва аж до 1903 р., коли він надсилає до «Літературно-Наукового Вісника» дитяче оповідання «Сіркова слава» і вірш «Ой три шляхи розійшлися», надруковані в 1904 р.

Сіркова слава таки непокоїла письменника, він кілька разів повертається до цієї теми («На руїнах Січі», 1907); «Сіркова могила», 1907; «Запорозька слава» з белетризацією розповіді про І. Сірка взята з літопису С. Величка).

У становленні творчої особистості А. Кащенка годі оминути й важкі ностальгічні настрої, про які вже згадувалося, зокрема в Пермі, де фактично й сформувався письменник. Принаймні в повісті «Зоряно» підкреслюється, що саме на чужині він «глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство і всі чотири роки не губив зв’язку з рідним містом і близькими людьми», тобто людьми з національною свідомістю. До часопису «Рідний край» (1906) надсилає зокрема й твори на сучасну тему («Мрії і дійсність», «Дим», «Щирі малороси», п’єсу «Зоря нового життя»). Живучи у Петербурзі, він не лише не цурається української громади, що активно тут працювала, а прилучається до неї, активно спілкуючись із цим давнім українським осередком російської столиці. О. Лотоцький у спогадах про петербурзьких українців пише й про діяльність Кащенка «в провадженні господарства «Благодійного товариства» («Сторінки минулого. — Ч. II. — Варшава, 1933. - С. 56).

У творах на тему сучасного йому життя А. Кащенко висловлював вустами героїв власні погляди на українську національну справу — це була болюча для нього тема. Так, перебуваючи в Туапсе (сюди переїхав він 1911 р.), і тут веде активну громадську роботу, влаштовує українські вистави та вечори, поширює українські книжки й газети. Саме в Туапсе його найбільше захоплює творення своєї козацької саги: завершив «Славних побратимів», «Над Кодацьким порогом», створив «Борців за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо». Все це гарячково писалося після служби, у вільний від роботи час. Та й зрозуміло: після стількох років невизначеності, шукання себе, він раптом збагнув: ось воно те, що може бути конче неохідним не тільки читачеві, але й стану його душі, котра потребує постійного духовного наповнення. Мав у цьому й своїх натхненників: Є. Чикаленка, Олену Пчілку, книгаря Степаненка, яскравих українських патріотів Л. Жебуньова та Л. Падалку. Як зізнається письменник у листі до чільного петербурзького громадівця П. Стеб-ницького: «Всі вони, а найбільше Жебуньов та Падалка, вимагають, щоб я писав якнайбільше народних, історичних оповідань, бо вони на молодь українську роблять дуже велике враження» (Бєляєв В. «Україна стоїть повсякчас перед очима». Історична проза А. Кащенка. — В кн.: Кащенко А. Зруйноване гніздо. — К., 1991. — С. 607).

У 1914 році, повернувшись до Катеринослава, він знову поринає в українське культурне життя — пише драму з життя української «Просвіти» «Напровесні» (вийшла друком 1917 р.), але його історична сага вже не пишеться з таким запалом і так результативно, як у Туапсе.

1 все ж створює «Про Самійла Кішку», «Про гетьмана Сагайдачного», «Бусурманську неволю в українській народній поезії», де публікує рідкісні тексти. Для нас важливо, що саме в цей час починає втілюватися задум найбільшого твору «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». Про це письменник зазначає в листі до редактора часопису «Рідний Край» Г. Маркевича: «Це коротка історія Війська Запорозького од самого його народження і навіть із Задунайською Січчю, написана для народу». І далі: «У нас зовсім такої немає: у Яворницького тільки Стара Січ та й то коштує 9 р[ублів], у Скальковського Нова — 6 р[ублів]; а Задунайської зовсім немає. Я дам усе й з малюнками за

2 крб» (В. Беляев. — С. 608). Що ж важливе в цьому повідомленні? Перше: призначення своїй книжці автор кладе популяризаторське, але прогалини у вивченні предмета в працях двох найвидатніших істориків Запорожжя, вище названих, хоче заповнити сам. І друге: А. Кащенко не тільки в доступній формі поширює знання, викладені у складних для масового читача наукових працях, але й досліджує предмет самостійно. І це була позиція усвідомлена, зафіксована у листі до П. Стебницького 1917 р. Вже тоді він послав доброму знайомому перше видання «Оповідань про славне Військо Запорозьке низове» і оповідання про С. Кішку та П. Сагайдачного, які вийшли 1917 р. «З тих книжечок, —пише автор, — ви побачите, що я вже здорово постарів, бо покинув белетристику, себто «вигадки», а взявся до історичних розвідок» (В. Бєляєв. — С. 608).

Це було справді так. Брат письменника Микола у своєму спогаді пише, що в 1917 р. Адріяна «спіткала недуга, від якої він хоча й оговтався, але далеко не зовсім, говорив він нерозбірливо і так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив... Остання звістка, яку я мав про Адріяна, надійшла восени 1919 року з Катеринослава, але писав не він. Звідти я довідався, що мій любий брат не тільки лежить без руху, але не може ні розмовляти й ні писати». Непоправне сталося 29 березня 1921 р. — А. Кащенко відійшов у вічність. У його похороні в Катеринославі взяла активну участь студентська молодь, для якої, зрештою, він і писав свої твори і якій намагався повернути історичну пам’ять.

Згадуваний нами П. Єфремов називав А. Кащенка «белетристом-романтиком». Це і так і не так. Справжні белетристи-романтики моделювали історичну дійсність, підганяючи її під шаблони естетики романтизму з її прикрашеністю, ідеалізацією та ефектністю. І А. Кащенко цього не відкидав, але героїв і події він усе-таки наближав до історичної правди, тим самим сповідуючи нові засади — засади неоромантизму. Отже, з романтиками в нього багато спільного, зокрема: інтерес до народної поезії, особливо козацьких дум. Й справді, герої дум дещо ідеалізовані, хоча їх героїзм здебільшого реальний, творилися вони, як і саги А. Кащенка, для закріплення історичної пам’яті, а не для розваги слухача. Можна погодитися з П. Єфремовим, який сказав, що в А. Кащенка помітне захоплення українськими історичними творами М. Гоголя, але, на відміну від свого попередника, він помірніше вживає романтичні шаблони та монументальність у зображенні героїв. І мав рацію П. Єфремов, підкреслюючи, що в палітрі письменника «переважають здебільшого прості, рівні смужки, що наближають їх до примітиву». Але такі були естетичні засади автора. Своїми творами він бажав достукатися до сердець простого читача, і на це треба зважати. Ним-бо керував, як зазначав П. Єфремов, «великий патріотизм, справжнє щире захоплення, з яким ставиться автор до своїх героїв і до їх життя, і жарів на користь і славу України».

У своїй книзі «На порозі нової України» найбільший український історик М. Грушевський писав: «Пієтизм до діл предків служить нагородою предкам за їх заслуги й добродійства для потомків, підставою для їх культу й переходить заразом в заохоту молодших поколінь до приподоблення славним предкам такими ж славними ділами. Традиція являється заразом моральним стимулом, засобом соціального виховання» (С. 58).

Ці слова можна покласти в основу художнього методу А. Кащенка. Історія йому потрібна для конкретної мети: воскресіння нації, яка має піднятися (і не раз піднімалася) за свою свободу, відтак поставив перед собою ясну й чітку мету життя, яка не може не відчувати свого за-корінення в часі; власне, історія мусить таки служити живому сьогоденню. Тому в час визвольних змагань українського народу 1917— 1921 рр. той-таки П. Єфремов писав: «Його оповідання — то безперечно добрі ліки, якими може бути вигоєний і зміцнений організм нашого народу і повернуто йому зіпсоване історичними пригодами здоров’я» (Книгарь. — К., 1918. — Ч. 16). І далі: «Популярність таких письменників — то добрий симптом існування в нашому житті великої потреби творити велике діло».

Як уже зазначалося, А. Кащенко системою своїх творів творив своєрідну козацьку сагу. Сага — це назва давньоскандинавських та давньоірландських епічних сказань про героїв та історичних діячів, часом легендарних чи легердарно розказаних. їх збирали у своєрідні групи, наприклад, скандинавська «Едца». В літературі XX ст. сагою почали називати великий епічний твір з великою кількістю героїв. Коли ж розглянути систему історичних творів А. Кащенка, то він цю поетику намагався освоїти на своєму рівні дати системою творів розширене поняття про найгероїчніший період нашої історії. Ця сага не є цільна, деякі епізоди розглянуто докладно, інші поверхово, зокрема те, що стосується української держави. Найповніше описано Запорозьку Січ і Визвольну війну українського народу середини XVII ст. Останній присвячено повісті «Під Корсунем» (1913), «В запалі боротьби» (1914), де описуються події після Корсунської битви; повість «Борці за правду» (1913) має ширші часові рамки: від поїздки Б. Хмельницького в Крим перед початком повстання до 1664 року, коли відбувся похід польського короля Яна Казимира з козаками П. Тетері на Лівобережжя проти І. Брюховецького, до розстрілу поляками І. Богуна, який і є центральним персонажем цього твору. Описується тут і гетьман І. Виговський — виважено, але без тієї лайливої негації, що її прищеплювала російська історіографія. До цього ж блоку козацької саги А. Кащенка варто віднести й історичне оповідання «Славні побратими» (1913), в якому йдеться про Д. Нечая та 1. Богуна, славетних українських національних героїв.