— Пусте! Те, що Хауссон розголошує, нікому не потрібне. Сенсація — те, про що він мовчить. Зрозуміло, хлопче?
— Я думав, хоч що-небудь… Французи розповідали мені про останнього російського офіцера-перебіжчика…
Стіссен махнув рукою.
— З цим росіянином туман і цілковита нісенітниця. Хтось дав про нього інформацію по радіо, а Хауссон розлютувався, вдарив відбій і рушниці в козли… — Стіссен вийняв з кишені фотографію і кинув її Ричагову. — Ось він, наш таємничий Хауссон. Тягаю з собою на випадок сенсації. В нього ще є прізвисько: «Батько російських перебіжчиків».
Такої фотографії Хауссона Ричагов в архівах не бачив. На фотографії на весь зріст був знятий високий, спортивного вигляду чоловік, який тримав на повідку розлапого бульдога.
— Я сфотографував Хауссона біля його квартири. Чудовий можна дати підпис: «Мокриця і Моріц». Мокрицею ми прозиваємо Хауссона за його завжди вологі від поту руки. А Моріц — ім’я бульдога. Два холостяки на прогулянці.
— Чи не можна все-таки узяти в нього інтерв’ю? — боязко опитав Ричагов.
Стіссен помовчав і раптом зареготав:
— Хо-хо-хо! Ти ж зовсім не знаєш Мокриці. В нас тут є Гаррі Дамп, король репортажу з газети «Балтімор сан». Він каже: «Легше взяти інтерв’ю в миші, яку з’їв кіт, ніж у Хауссона». Хо-хо-хо! Непогано сказано?
— А він зовсім не приймає журналістів?
— Чому? Обов’язково прийме! Але не скаже жодного слова, потрібного для твоєї газети! Хо-хо-хо! — Стіссен раптом обірвав сміх і втупив у Ричагова веселі очі. — Слухай, хлопче, ідея! Тільки ти погоджуйся. Ходімо зараз до Мокриці — він саме обідає вдома. Це близько. Я гарантую, що він нас прийме. Ти атакуватимеш його, а я вас зніму і фото дам у свій журнал з підписом: «Марний штурм фортеці Хауссон бельгійським журналістом». Це виглядатиме смішно і сподобається американцям: якийсь там бельгієць намагається обдурити залізного майора! Давай зробимо?
Ричагов блискавично обмірковував цю несподівану пропозицію, про яку він міг тільки мріяти. Було одне «але» — фотографія залишиться в Стіссена. «Рискну, — вирішив Ричагов. — Можна буде потім спробувати витягти цю фотографію з Дірявої Копилки».
— Згоден! — весело сказав Ричагов. — Їдьмо!
15
На вечірнє побачення в ресторан «Палас» Посельська навмисне прийшла раніше призначеного часу. Нехай Альма Гуц думає, що вона так бажала цієї зустрічі, що не могла дождатися умовленого часу. Крім того, Наташа, прийшовши першою, позбавить Альму Гуц і її колег можливості розмовляти без неї.
Посельська сіла в крісло в глибині холу, звідки було видно і вхід з вулиці, і частину залу. Розкритий ілюстрований журнал допомагав їй спостерігати непомітно.
З вулиці зайшов високий на зріст юнак у модному пальті яскраво-жовтого кольору. Знявши з голови берет, він струсив з нього мокрий сніг і попрямував до гардероба. Потім довго причепурювався перед дзеркалом. Наташа насилу стримала посмішку, спостерігаючи, як він майже по-жіночому поправляв зачіску, галстук, пригладжував брови, обсмикував піджак. Покінчивши з причепурюванням, юнак заглянув у зал, позирнув на годинника і пройшов у глиб холу. Підійшовши до Наташі, він пильно подивився на неї.
— О! Здрастуй, пташко!
Це був той самий юнак, який починав з нею розмову ще в басейні.
Наташа, не закриваючи журналу, дивилася на нього відчуженими очима.