— Твій батько — людина Деніца? Це правда?

— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.

— Як його прізвище?

— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!

Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.

— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?

— Так. В інженерно-будівельному.

— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?

— Чому? Для німців. Тільки для німців.

— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.

— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.

— Що робить батько зараз?

— Служить. На суші, звичайно.

— Де?

— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.

— Он як! Ким же?

— Слово честі, не знаю.

— Чому ви опинилися в радянському Берліні?

— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».

— Он як! Росіяни у вас бувають?