— Улюбленець жінок.

— Стоп! — піднявши руку, вигукнув Стіссен. — Одразу дві типові надземки! Для однієї людини — забагато. І, нарешті, де поїзд?

Усі засміялися. Ричагов удавано врочисто промовив:

— Я дуже радий.

— А я ще не знаю, радіти з цього чи плакати, — сказав Стіссен, міцно потискуючи руку Ричагову. — Я не люблю оголошувати суму, не знаючи доданків. Хо-хо-хо!

Стіссен голосно зареготав, як вміють реготати в компанії тільки американці, — ні на кого не зважаючи. Потім він сів і, не звертаючи ніякої уваги на присутніх французів, почав безцеремонно розглядати Ричагова.

— Чого ви так розглядаєте мене? — засміявся Ричагов. — Я ж не продаюся.

— Хо-хо-хо! Непогано сказано! Дивлюсь просто з цікавості. Людина як людина, а прибула з країни, в існування якої я, слово честі, не вірю. Хо-хо-хо! Я двічі пролітав над вашою Бельгією і щоразу просив льотчиків показати мені, де ця таємнича держава. І вони завжди відповідали: «Розгледіти Бельгію з повітря неможливо, вона проноситься під крилом, ніби майданчик для бейсбола». Хо-хо-хо! Непогано сказано, правда, французи?

— Так, ми — маленька країна, маленький народ, — з сумом промовив Ричагов.

— А ти не журись! — раптом перейшов на «ти» Стіссен. — Он Британія такий самий шилінг, що й твоя Бельгія, а поглянь, як вона кирпу гне! Учись, бельгійцю! Хо-хо-хо!

— Стіссен, бельгійцеві потрібна хоч невеличка сенсація, — сказав один з французів. — Може, є щось зайве?

— Бельгієць ставить коньяк, — додав другий журналіст.

— Що ж, можна вести розмову, — відповів Отто Стіссен, і очі в нього враз заблищали, виказуючи найбільшу пристрасть Дірявої Копилки.

Французи випили по чарці коньяку, попрощались і, пославшись на невідкладні справи, пішли.

— Ну, так що ж тебе цікавить? — спитав Стіссек.

— Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».

— Це не так просто робиться. — Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. — А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… — Стіссен випив ще чарку коньяку. — Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! — Випив ще одну чарку. — А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!

Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.

— Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.

Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.