Це було бравадою, але скажіть, як часто кому-небудь доводилося жартувати над справжнім лиходієм? І куля, схоже, потрапила в ціль. Доктор Данко довго мовчки дивився на мене.
— Ну, Декстер, вважаю, настав час звільнити для вас місце, — він обдарував мене своєю мініатюрною непомітною посмішкою. — Крім усього іншого. — додав він, а за його спиною піднялася чорна тінь, яка гучно рикнула, тим самим кидаючи виклик моєму Темному Мандрівнику, на що останній відповів грізним ревом.
Деякий час ми мовчки витріщалися один на одного, а потім Данко кліпнув очима першим, лише раз, і пішов до столу, на якому в мирній відключці лежав сержант Доукс, а я, знову сховавшись у своєму затишному куточку, став роздумувати про те, яке чудо повинен здійснити Великий Декстер, щоб врятувати своє дорогоцінне життя.
Звісно, я знав, що Дебора і Чатскі зараз були в дорозі, і це тривожило мене найбільше. Щоб відновити свою пошкоджену чоловічу гідність, Чатскі може спробувати пришкандибати в будинок на милиці і розмахувати пістолетом в одній руці. І навіть якщо він дозволить Деборі виступити в якості підмоги, то та була закутана в гіпсовий панцир, який заважав вільному руху. Подібна рятувальна команда навряд чи здатна була вселити надію. Боюся, мій маленький, затишний куточок у кухні незабаром буде переповнений. Ми всі опинимося пов"язаними, а допомоги нам чекати вже не доведеться.
Незважаючи на героїчну спробу вести діалог, мій розум і раніше залишався затуманеним. На нього все ще діяла субстанція, яку випалив у мене доктор Данко зі свого іграшкового пістолета. Отже, я був один, міцно пов"язаний, і мене накачали наркотиками. Але в будь-якій ситуації, якщо гарненько пошукати, можна знайти щось позитивне, і, трохи подумавши, я знайшов цей позитив. На мене досі не напали скажені щури.
Тіто Пуенте затягнув нову мелодію. Вона була набагато ніжнішою, і я впав у філософський настрій. Нам всім коли-небудь доведеться покинути цей світ. Але навіть з урахуванням цього призначений мені спосіб відходу не входив до числа моїх пріоритетів.
Що я зумію побачити, якщо помру? Я ніяк не міг змусити себе повірити в існування душі, в рай, пекло та іншу імпозантну нісенітницю. Більше того, якщо допустити, що людські істоти мають душу, то виникає питання — чи є така у мене? Запевняю вас, душі у мене не було. І як я міг її мати, будучи тим, ким я є? Немислимо. Мені і без того досить важко бути самим собою. А залишатися таким, який я є, маючи душу, совість і розуміючи, що тобі загрожує якесь існування після смерті, просто нестерпно.
Однак думка, що я, такий єдиний і неповторний, піду назавжди і не повернуся, навівали на мене смуток. Це було не тільки сумно, але й навіть трохи трагічно. А чи не подумати про реінкарнацію? Звичайно, процес контролювати не вийде. Але можна відродитися у вигляді гнойового жука або чогось ще більш гидкого, наприклад, у вигляді такого ж монстра, яким я є зараз. У світі не залишиться нікого, хто стане мене оплакувати, якщо Деб піде разом зі мною. Будучи закінченим егоїстом, я сподівався, що покину цей світ трохи раніше її. Пошуки відповіді на шараду затягнулися, і настав момент покласти всьому цьому край. Можливо, що все це тільки на краще.
Тіто затягнув нову пісню. Цього разу дуже романтичну. Він співав «Te amo», і я відразу згадав про Риту, про те, що ця ідіотка напевно буде плакати за мною. Коді і Астор теж будуть сумувати, хоч і у своєму унікальному покаліченому вигляді. Дивно, але останнім часом за мною тягнувся хвіст емоційних уподобань. Як це могло статися? Адже я вже думав приблизно про те ж саме, висячи вниз головою під водою у перевернутій машині Дебори? Чому в останні дні я так часто лежав, роздумуючи про смерть, але так нічого і не зробив? І все, що я міг придумати було те, що з цим зробити нічого й не можна було.
Почувши, як Данко почав погрюкувати лежачими на підносі інструментами, я повернув голову. Рухатися було як і раніше важко, але я зумів зловити доктора в полі зору. У його руці був великий шприц, а наближався він до Доуксу так, наче хотів, щоб його бачили і ним захоплювалися.
— Прокидайся, Альберт. — весело вимовив доктор і встромив голку в руку сержанта.
Спочатку нічого не сталося, але потім Доукс сіпнувся, прокидаючись, і видав на знак вдячності серію стогонів і хрипів, а Доктор Данко, стоячи над сержантом зі шприцом напоготові, явно насолоджувався поточним моментом.
З боку вхідних дверей долинув звук сильного удару. Данко обернувся і схопив свій пістолет для гри в пейнтбол якраз в той момент, коли масивна фігура Кайла Чатскі заповнила собою дверний проріз. Як я і побоювався, він спирався на милицю і тримав пістолет в пітній, тремтячій руці.
— Сучий ти сину. — сказав він, але доктор Данко вистрілив зі свого пістолету для пейнтболу раз, а потім другий. Чатскі витріщався на доктора із звислою щелепою, а Данко опускав свій пістолет разом із тим, як Чатскі звалювався на підлогу.
І тут прямо за спиною Чатскі, невидима аж поки Кайл остаточно не впав на підлогу, стояла моя люба сестричка Дебора, і що найкраще — у своїй твердій правій руці вона тримала глок. Вона не стала витрачати часу на те, щоб пустити краплю поту або назвати Данко на ім"я. Вона просто стиснула щелепи і два рази поспіль випалила в груди доктора, що зірвало його з ніг і повалило на стіл із Доуксом, який несамовито верещав.
Доволі довго у приміщені панувала тишина і спокій, якщо не вважати криків невгамовного Тіто Пуенте. Потім Данко зісковзнув зі столу, а Дебора, опустившись на коліна поруч із Чатскі, перевірила його пульс. Вона уклала його в більш зручну позу, поцілувала його в чоло і нарешті повернулася до мене.
— Декс, — сказала вона. — Ти в порядку?
— Я буду в повному порядку, сестричко, — відповів я, відчуваючи приємне запаморочення. — якщо ти вимкнеш цю жахливу музику.
Вона підійшла до старої магнітоли і висмикнула шнур із розетки. Настала милостива тиша, і Дебора подивилася на сержанта Доукса. Намагаючись не видати своїх почуттів, вона вимовила:
— Зараз ми тебе звідси вивеземо, Доуксе. Все буде добре.