Доктор Данко, я гадаю?
Не думаю, що я вимовив ці слова вголос, але він чомусь кивнув і сказав:
— Так, вони саме так мене називали. А хто ви?
Він говорив напружено, ніби продумував кожне слово. Я вловив легкий кубинський акцент, але я не думав, що іспанська була його рідною мовою. Його голос здався мені дуже неприємним, немов у ньому був присутній репелент, розрахований лише на Декстера, а десь у глибинах мого мозку стародавній динозавр підняв голову і видав войовничий рик. Я не став перед ним підлещуватися, як хотілося, а спробував покрутити головою. Однак у мене не вийшло.
— Поки вам не треба рухатися, — сказав він. — Все одно нічого не вийде. Але тривожитися не варто, ви зможете побачити все, що я зроблю з вашим другом на сусідньому столі. А потім настане і ваша черга. Тоді побачите себе в дзеркалі, — він підморгнув і продовжив з іронією: — Дзеркало — чудова річ. Вам ніколи не спадало на думку, що якщо хто-небудь знаходиться на вулиці і дивиться в дзеркало, то його відображення можна побачити і в будинку?
Він говорив тоном вчителя початкової школи, який роз"яснював просту істину своєму любому, але тупуватому учневі. Я дійсно відчував себе повним йолопом, оскільки влип у цю історію, коли у мене в голові крутилися думки лише на кшталт:
— Ні, чому ж? Я це знав. А ви хіба не знали, що в будинку є і вхідні двері? І ніяких павичів на сторожі цього разу.
Він кліпнув очима.
— По-вашому, я повинен турбуватися?
— Ну, ніколи не знаєш, хто може вдертися без запрошення.
Доктор Данко підняв лівий куточок рота приблизно на чверть дюйма і вимовив:
— Що ж, якщо ваш друг, який знаходиться на столі є типовим зразком рятівника, то я, погодьтеся, можу відчувати себе в безпеці, як ви думаєте?
Я був змушений визнати, що в його словах була частка істини. Гравці основного складу показали не надто вражаючу гру; а яку ж гру могли продемонструвати ті, хто сидів на лаві запасних? Якби я не знаходився під впливом ліків, якими він мене накачав, то сказав би щось більш розумне. Однак я все ще блукав у хімічному тумані.
— Сподіваюся, ви не хочете змусити мене повірити в те, що допомога вже в дорозі?
Я задавав собі аналогічне питання, але вимовляти його вголос було б легковажно.
— Можете вірити у що самі захочете. — промовив я в надії, що моя відповідь звучала досить невизначено для того, щоб він міг зробити паузу, і одночасно я проклинав неповороткість свого зазвичай гострого розуму.
— Ну гаразд, — продовжив він. — Гадаю, ви з"явилися сюди один. Мене з"їдає цікавість — нащо?
— Збирався ближче познайомитися з вашою технікою.
— О, прекрасно, буду щасливий продемонструвати її вам — спочатку ручки, — він послав мені коротку посмішку і додав: — а потім ніжки. — доктор зробив паузу, мабуть, очікуючи, що я засміюсь від його лиховісного каламбуру. Я відчув прикрість, розчарувавши його, але можливо потім це здасться мені більше смішним, якщо я виберусь звідси живим.
Данко ласкаво поплескав мене по руці і трішки нахилився.