Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, – це ж не постріл рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже, жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, – це тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері, тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та надії отримати на них відповіді. «Хто ви такий і навіщо сюди приїхали?»

Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і тому не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обережно поклав їх під матрац, потім змив у душі весь бруд, що прилип до нього за день, і заліз під ковдру. Він накрутив будильник на шосту ранку, потягнувся, позіхнув і нарешті заснув.

Світанок грав золотими барвами, без жодного натяку на рожеві чи пурпурові відтінки. Небо було вицвілого блакитного кольору, наче стара сорочка, яку випрали тисячу разів. Ричер знову прийняв душ, одягнувся і вийшов назустріч новому дню. Він одразу помітив порожній розкладний стілець, якого хтось залишив просто посеред дороги, але чомусь це не викликало в нього жодних роздумів. Він почав підійматися металевими сходами так тихо, наскільки це було можливо, перетворюючи звичний для них дзенькіт на глухий ритмічний стукіт, із великою обережністю стаючи на кожну наступну сходинку. Він знайшов двісті чотирнадцятий номер і постукав у його двері впевненим, але обережним рухом, саме так, як, на його думку, мав би зробити коридорний у пристойному готелі. «Мадам, ваш будильник, як ви і просили». У неї було сорок хвилин у запасі. Десять на те, щоб зібрати речі, десять на те, щоб прийняти душ, і ще десять хвилин, щоб дістатися залізничної станції. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.

Ричер обережно спустився сходами вниз і вийшов на вулицю, яка своїми розмірами нагадувала радше цілу площу. Він подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повільні та громіздкі вантажівки, що везуть продукти з фермерських угідь, а ще там могло б уміститися декілька пунктів прийому та елеваторів для мішків із зерном. На асфальті навіть видно було сліди від шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню місцевість, а в цій частині Америки це могло означати населені пункти в радіусі до двохсот миль. Це пояснювало наявність тут великого мотелю. Скоріш за все, у ньому зупинялися фермери, що приїздили з усіх усюд і мусили десь перебути ніч перед поїздкою на потягу до якогось віддаленого містечка або після неї. Може, вони прибували сюди всі одночасно, певної пори року, коли був найбільший попит на товар і його слід було продати до великого міста, наприклад до Чикаґо. Ось чому в мотелі було тридцять номерів.

Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась із півдня на північ. Її східним кордоном були залізничні колії та блискучі будівлі, а західною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в містечку. Там розташувалися і мотель, і їдальня, і навіть універсам. За цими будівлями було місто, яке розляглося широким півколом у західному напрямку. Невеличке містечко. Розкидані тут і там простенькі сільські будиночки. Усього тисяча мешканців, а може, навіть менше.

Ричер прямував широкою вулицею у північному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись від каравану фургонів. Він припустив, що це має бути десь поруч, у напрямку зі сходу на захід, бо ж у цьому і був увесь сенс караванів. «Рушай на захід, юначе». Чудові були часи. Раптом він побачив переїзд за п’ятдесят ярдів попереду, саме за останнім елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зі сходу на захід. Справа його освітлювало яскраве сонце, проте зліва він ховався у довгій тіні.

Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.

Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.

Дуже навіть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хіба в них не було такої можливості? Ніхто б не наважився робити зайві милі колії задля розваги. Головний машиніст керувався би дороговказом десь удалині, а інші просто йшли б слідом за ним, а вже через рік новий потік фургонів рушив тією самою колією, а ще через рік хтось би наніс цей шлях на мапу. А ще через сто років сюди приїхали б люди із державного дорожнього відділу із вантажівками, вщерть наповненими асфальтом.

На схід звідси нічого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного каменя. Лише дорога поміж безкінечними полями з уже майже достиглим зерном. Але в іншому напрямку, на захід від колій, дорога проходила через місто, через його так званий центр, який знаходився між шістьма кількаповерховими будиночками. У кутку за ними виднілася величезна ділянка землі, яка простягалася на сто ярдів. Наче футбольне поле. Тут розташовувалося представництво з продажу сільськогосподарського інвентарю. Величезні машини та чудернацькі трактори, усі новенькі та сяючі. Зліва, у маленькому будиночку, який раніше, мабуть, був чиїмось скромним помешканням, знаходилася фірма, що продавала товари для ветеринарів.

Ричер повернув і попрямував старенькою стежиною на захід через містечко, підставляючи спину під слабкі, але теплі сонячні промені.