– Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.

– Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.

– Які це «ті» кімнати?

– Ті, що нагорі.

– Мені й унизу буде непогано.

– Хіба ви не хочете бути біля неї?

– Біля кого?

– Вашої подруги.

– Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.

– Внизу кімнати по сорок доларів.

– Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.

– Тридцять.

– Двадцять.

– Двадцять п’ять.

– Згода, – сказав Ричер.

Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.

– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.

А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.

Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.

Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку: