Але на вивісці на всю довжину було написано те, заради чого Ричер і прибув сюди: «Материн Спочинок». Він уже бачив цю назву на карті, і ще тоді йому здалося, що це просто чудова назва для залізничної станції. Ричер припустив, що колись давно на цьому ж місці пролягав шлях каравану фургонів і щось мусило тут відбутися. Можливо, у молодої вагітної жінки саме тут розпочалися пологи. Уся ця штовханина подорожі просто не могла піти їй на користь. Можливо, фургони зупинилися тут на тиждень. Чи навіть на місяць. Може, хтось згадав про це місце багато років по тому. Мабуть, її нащадок. Сімейна легенда. Може, тут десь навіть є невеличкий, однокімнатний музей на спогад про цю подію?

А можливо, тут сталося дещо значно гірше. Наприклад, тут могли поховати якусь жінку. Занадто стареньку, щоб вона могла дістатися до місця призначення. У такому випадку тут слід шукати могильний пам’ятник на згадку про неї.

У будь-якому разі Ричер не сумнівався, що зможе дізнатися правду. Йому було нікуди йти, зате він мав цілу вічність часу, тому міг собі дозволити трохи поблукати околицями. Саме тому він і зійшов з потяга тут. Першим враженням стало розчарування. Від цієї місцини він очікував значно більшого. Його уява вже намалювала декілька напівзруйнованих будинків та покинутий загін на одного коня. А ще невеликий музей, що помістився б в одній кімнаті. Можливо, він навіть не працював би цілий день. І утримувався лише опікою волонтерів. Можливо, ним керував би самотній чолов’яга з котрогось із тутешніх будинків. А ще він уявляв собі надгробок, можливо, мармуровий, за масивною кованою огорожею.

Та головне – він геть не сподівався побачити тут розвинену сільськогосподарську інфраструктуру. А варто було сподіватися, мабуть. Зерно, звісно, – ось звідки тут і залізниця. Його ж потрібно якось транспортувати. Мільярди бушелів[3] та мільйони тонн щороку. Він зробив крок убік та подивився в простір між будівлями. Навкруги було темно, проте він усе одно зміг розрізнити обриси напівкруглих халуп. Найімовірніше, саме тут мешкають працівники станції. Він побачив світло, і понад усе йому захотілося, щоб там був мотель, або хоча б їдальня, або і те і інше.

Він пішов до виходу, ухиляючись за звичкою від променів світла, проте невдовзі зрозумів, що останній ліхтар неможливо обійти, бо той знаходився просто над вхідними воротами. Тому Ричер вирішив повністю змінити намічений курс і пройшов крізь передостанній промінь світла.

Саме цієї миті з темряви вийшла жінка. Лише за два кроки подолавши відстань між ними, вона енергійною ходою наблизилась до нього з виразом неймовірної радості, що побачила його. У кожному її жесті відчувалось полегшення. А тоді воно зникло. Вона враз засмутилася. Жінка завмерла на місці і сказала лише єдине слово:

– Ох…

Вона була азіаткою. Проте її не можна було назвати маленькою. Сто сімдесят п’ять сантиметрів заввишки, а може, і всі сто сімдесят сім. І статура в неї була відповідна. Не кістлява. Не схожа на худеньке дівчисько. Їй було десь під сорок, припустив Ричер. Довге волосся, одягнена в джинси та футболку під коротким бавовняним пальто. На ногах у неї були черевики на шнурівці.

Він сказав:

– Доброго вечора, мадам.

Вона подивилась кудись повз нього. Він сказав:

– Я тут єдиний пасажир.

Тоді вона подивилась йому у вічі. Він продовжив:

– Ніхто більше не вийшов із потяга на цій станції. Думаю, ваш друг уже не приїде.

Вона запитала:

– Мій друг?

Жодного акценту. Звичайна американська вимова. Таку можна було почути на кожному кроці.

Він запитав:

– Чому б іще ви сюди прийшли, окрім як зустріти потяг? Не бачу іншого пояснення. Думаю, зазвичай тут нікого не зустрінеш опівночі.

Вона промовчала. Він сказав: