– А все ж, коли я вперше увійшов сюди, ви підстрибнули так високо, що майже вдарилися головою об стелю. Чому?

– Я впізнав вас зі старих фото.

– Яких іще старих фото?

– З Пенсильванського університету, випуск 86-го.

– Я не настільки розумний, щоб відвідувати Пенсильванський університет.

– Ви займалися футболом. Ви були тим захисником, про якого говорили на кожному кроці. Про вас писали в газетах. На той час я уважно стежив за такими новинами. Та й досі стежу, якщо чесно. Звісно, ви постаріли. Сподіваюсь, ви не образитесь на мої слова.

– Ви зробили телефонний дзвінок?

– Коли?

– Коли побачили мене минулого разу.

– Для чого б я це робив?

– Я бачив, як ваша рука потягнулась до телефону.

– Можливо, він саме тоді дзвонив. Він увесь час тільки й робить, що дзвонить. Одні хочуть те, інші хочуть се.

Ричер кивнув. Чи чув би він, якби дійсно в ту мить дзвонив телефон? Мабуть, ні. Двері були зачинені, телефон тут електронний, із можливістю регулювати звук, і, можливо, його налаштували на низьку гучність, лише на невелику територію. Особливо, якщо він дзвонив увесь час. Просто біля вуха продавця. Гучні дзвінки могли справді бути надокучливими.

Ричер запитав:

– Яка ваша теорія щодо назви міста?

Чоловік перепитав:

– Моя що?

– Чому це місце називається Материним Спочинком?

– Сер, я не маю жодного уявлення. По всій країні є містечка з дивними назвами. Ми не виняток.

– Я ні в чому вас не звинувачую. Мене цікавить історія.