Тут відчувався вітер, який приємно пестив обличчя. Вона лягла на спину, на неї впало небо в усій своїй зоряній величі.

«Треба щось придумати, інакше мені кінець», — її голова розколювалася, в скронях безупинно пульсувала кров.

Буде особливо прикро оговтатися після багатьох років емоційної порожнечі й загинути від руки якогось йолопа. Симона тільки зараз зрозуміла, наскільки сильно їй хочеться жити, і що вона готова боротися до останнього. Ця думка надала їй впевненості. Саме вчасно, оскільки знизу почувся шурхіт сипаної землі, хрип і сопіння переслідувача; над майданчиком виник Патрік, який перевалив через закрайок та опинився за крок від неї.

Ну ось і все! Вона сама загнала себе у пастку, бігти їй нікуди. Мабуть, варто було залізти вище, але сили повністю залишили її: зараз вона не в змозі стати на ноги, не кажучи вже про те, щоб продовжувати дертися на гору. Симона підвелася на ліктях і, намагаючись діяти якомога тихіше, відповзла від краю. Однак це не залишилося непоміченим її супротивником.

— Кудись зібралася? — голос Патріка був спокійним і зухвалим. — Я ж сказав тобі, щоб ти чекала на мене та не робила нічого, про що пошкодуєш.

— Йди до біса! — вишкірилася Симона, яка все ще не могла придумати, як захистити себе. А що коли?..

Їй на думку спала проста і водночас геніальна ідея. Треба було лише втілити її, що здавалося не таким вже й складним завданням. Вона намацала у кишені ракетницю й затиснула рукоятку в руці. Її долоня відразу спітніла від сильного хвилювання.

«Тільки не бійся!»

— Не варто мені грубіянити, адже я можу і розлютитися, — вимовив Патрік, і Симона здригнулася через його тон, в якому явно лунала загроза. — Краще скажи, чи ти готова закінчити нашу маленьку справу? Чи доведеться тебе вмовляти? Мені б не хотілося вдаватися до радикальних заходів, але якщо ти мене змусиш...

— А навіщо мені це робити? Адже ти однаково мене вб"єш.

Патрік гигикнув.

— У тебе немає вибору. У будь-якому разі я отримаю бажане. І повір мені, я знаю, як зробити людині боляче. Так що підіймайся. Невдовзі почне світати. У нас мало часу.

— Не вказуй, що мені робити, — вона усіма силами намагалася приховати крижаний страх всередині. — Я не боюся тебе, жалюгідний коротун. Ти навіть не уявляєш, наскільки смішний у своїх погрозах. У тебе не вистачить духу заподіяти мені шкоду.

— Невже? І що мене зупинить? Може, твоє гарненьке личко? Так от, мені на нього начхати. Ти не в моєму смаку. А якщо ти розраховуєш на свого дурнуватого приятеля, то даремно. Цього разу я зробив так, щоб він нам більше не заважав.

— Який же ти негідник! Горіти тобі в пеклі.

— Я не вірю в пекло. І в бога теж не вірю, — знову зареготав юнак. — А от у те, що ти зараз пошкодуєш про свою поведінку, я безумовно вірю.

У його руці з"явився знайомий мисливський ніж. Те, що Патрік здатний ним скористатися, не виникало жодних сумнівів. Він стояв біля краю уступу, кремезна фігура чітко вимальовувалася на тлі зоряного неба. І хоча Симона вважала свій план не таким вже й поганим, вона розуміла, що має всього одну спробу перевірити його. Іншої просто не буде. Вона тремтячими пальцями витягла з кишені ракетницю, обхопила рукоятку двома руками та, прицілившись, натиснула на гачок. Грім пострілу розірвав тишу. Яскравий спалах висвітив кам"янистий майданчик, а також Патріка, на якому красувалися окуляри нічного бачення. Ракета пронеслася над його головою і злетіла високо в небо. Юнак загорлав, засліплений спалахом, і мимоволі відступив трохи назад. При цьому він упустив свій ніж і зірвав окуляри. Наступної миті його нога пірнула у порожнечу, він втратив рівновагу та зі страшним криком полетів униз. Симона примружилася і, відкинувши ракетницю, закрила долонями вуха — їй було нестерпно чути його волання.

Крик обірвався зненацька, його змінила гнітюча тиша. І тут Симона заридала, не в змозі більше стримувати емоції, які накопичилися всередині неї. Ну скільки, скільки доля випробовуватиме її на міцність? Чи це розплата за те, що вона тоді залишила Алека на самоті й фактично прирекла його на смерть? Напевно, їй ніколи не вдасться вирватися з клятого лабіринту. Так, може, краще просто зараз покінчити з усім цим? Розірвати порочне коло, зробивши крок назустріч нескінченності. І більше не виникне почуття провини, невизначеності, страху. Почуття, що колись вона знову побачить у вікні загиблого друга, який дивитиметься на неї з німим докором.

Але у долі, мабуть, були щодо неї інші плани. Навіть крізь ридання вона почула знайомий голос, що змусив Симону миттєво заспокоїтися. Це був Мартін і він вигукував її ім"я.

— Я тут, я тут! — закричала дівчина у відповідь та кинулася до краю уступу, намагаючись у світлі ракети розгледіти внизу хоч щось.