Мартін трохи відсунувся та глянув їй просто в очі.

— Послухай, ще нічого не закінчилося. Ми, як і раніше, у величезній небезпеці. Тому нам краще розділитися — так у мене з"явиться більше свободи для дій. Чи зможеш ти самостійно залізти на гору? Я знаю, що в темряві це зробити непросто. Проте кращого місця, щоб сховатися, годі й шукати. І мені було б набагато спокійніше за тебе.

— Але я...

— Благаю тебе, заради мене, — Мартін простягнув їй ракетницю. — Ось візьми, це про всяк випадок. Я обіцяю, що не дам йому зруйнувати наше життя. Просто зроби, як я прошу.

Симона важко зітхнула. Їм знову доводилося розлучатися.

— Гаразд, я зроблю, як ти хочеш. Але будь обережний. Цей чоловік по-справжньому небезпечний.

— Я знаю. Не хвилюйся, все буде добре, — Мартін повернув її обличчям до гори. — І намагайся дотримуватися цього напряму. У тебе телефон з собою?

— Він сів.

— Тоді візьми мій.

— А як же ти? У Патріка є окуляри нічного бачення.

— За мене не турбуйся, я впораюся. Ну йди вже.

Симона поцілувала його в щоку та швидко рушила в бік гори, до якої залишалося зовсім небагато. Йти було легко — дорогу освітлював мобільний телефон, даючи досить світла, щоб не чіплятися за каміння. І тільки в голові безперервно клубочилися неприємні думки. А якщо у Мартіна нічого не вийде? Якщо він не зможе впоратися з Патріком, що тоді? Навіть подумати страшно. Ні, краще зосередитися на майбутньому підйомі. В принципі, він був не таким вже й крутим, наскільки Симона пам"ятала. Єдине, що її турбувало, це суцільна темрява, яка анітрохи не додавала оптимізму. Дякувати богові, хоча б коліно не боліло. Тому вона має впоратися з цим завданням. Головне, налаштуватися і йти вперед не зупиняючись. А ще не брати собі в голову всілякі дурні питання. Мартіну в тисячу разів важче. Саме зараз він ризикує своїм життям, і не в останню чергу заради неї. Щоб вона могла повернутися додому живою та неушкодженою.

Симона вже неабияк віддалилася від місця, де вони зустрілися з Мартіном, та раптом позаду знову почувся крик. Всередині неї все заціпеніло від страху. Вона безоглядно помчала вперед, намагаючись не думати про те, що сталося, хоча її уява малювала жахливі картини. А якщо врахувати, що Патрік використовував прилад нічного бачення, то у нього була істотна перевага в цьому пекельному змаганні на виживання. І все ж таки вона не втрачала надії, що з Мартіном все гаразд, отже, він зуміє вигадати план, який допоможе їм впоратися з їхнім супротивником.

Через деякий час світло мобільного телефону вихопило нижній уступ гори, куди вона мала піднятися і де її напевно очікувала безпека. Симона трохи віддихалася, а потім уважно оглянула уступ з усіх боків. Його висота становила метрів двадцять, закінчувався він маленьким майданчиком. Причому зійти туди можна було тільки з одного боку, положистого, східчастого, що був складений з великого каміння. Ну що ж, час лізти на гору. У неї однаково немає вибору — повернутися зараз до табору рівнозначно самогубству.

Вхопившись за гілки чагарнику, Симона почала швидко підійматися. Перші кроки далися їй без особливих зусиль: тіло рухалося плавно, впевнено, наче воно саме, незалежно від її бажання, згадувало навички десятирічної давності. Дівчина, мов ящірка, просувалася вгору по камінню, напруга в м"язах викликала у неї справжню насолоду. І якби не обставини, що змусили її здійснити сходження, вона повною мірою могла б ним насолодитися. Для цього Симона сюди й повернулася, щоб знову відчути зв"язок з горами, який вона колись мала. Позбутися страху, зламати внутрішній опір, переконатися, що вона гідна бути щасливою.

Позбутися страху — яка іронія! Адже саме страх зараз гнав її вперед і надавав їй сил. Вона зробила черговий крок, намагаючись втриматися на крихітному виступі, коли позаду посипалися дрібні камінчики, а потім хтось схопив її за щиколотку та щосили смикнув униз. Їй вдалося зберегти рівновагу лише завдяки тому, що вона двома руками вчепилася у чагарник. Симона зойкнула і мимоволі смикнула ногою, звільняючись від полону. Дежавю, дежавю... Це вже нагадувало параною — втретє за вечір! Щоправда, страх усередині неї миттєво випарувався. Його змінили обурення та злість. Ні, вона більше не хоче почуватися жертвою, з неї досить! Тепер цій покидьок точно має попітніти, щоб дістати до неї.

— Ти відчепишся від мене чи ні? — Симона з подвійною енергією почала лізти нагору. Її футболка під светром змокла, по скронях цівками струменів піт.

— І не сподівайся, — гаркнув позаду голос, який, звісно, належав цьому мерзенному Патріку. Судячи з усього, він підіймався слідом — його важке дихання чулося зовсім поруч.

Симона не збавляла темпу, і дуже скоро її настигла втома; сили буквально танули на очах, тоді як м"язи рук і ніг палали вогнем від напруги. Вочевидь, давалася взнаки тривала відсутність фізичних навантажень. Тому, якщо сьогодні їй вдасться якимсь дивом вижити, тренування в спортзалі стануть неодмінним атрибутом її подальшого існування. А ще вона знову почне відвідувати гори — це навіть не обговорюється. Симона зробила над собою чергове зусилля, піднявшись на пів метра, коли нижня частина гори нарешті закінчилася і вона опинилася на маленькому майданчику три на три метри.

«І що далі?» — подумала Симона, знесилено опускаючись на землю.