стояв, більшість сиділи. Встановлені там стовпчики з натягнутою між ними

жовтою стрічкою «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» створювали доволі складний прохід, який

завивався назад уздовж самого себе на кшталт лабіринту. Оґі знав таке з

кінотеатрів і з того банку, в якому він наразі перевищив свій кредитний

ліміт, і він розумів мету — втиснути якомога більше людей у якомога

менший простір.

Підходячи до кінця того, що невдовзі стане «анакондою» з шукачів роботи, Оґі побачив, що крайня в цій черзі жінка тримає в рюкзачку-кенгуру спляче

немовля, й відчув одночасно здивування та відразу. Щічки в дитини пашіли

від застуди; кожен її віддих виходив зі слабеньким хрипом.

Жінка дочула трохи захекане наближення Оґі й обернулась. Молода й доволі

миловида — навіть із темними колами під очима. Біля ніг у неї стояла

маленька стьобана дорожня сумка. Оґі вирішив, що там система

життєзабезпечення немовляти.

— Привіт, — промовила вона. — Вітаю в Клубі Ранніх Пташок.

— Тільки й надії, що вхопимо якогось черв’ячка, — відбрив він, а тоді

подумав: та що за чорт, і простягнув руку. — Оґаст Оденкьорк. Оґі. Мене

недавно скоротили. Це так тепер, у двадцять першому столітті, кажуть, коли витурюють з роботи.

Вона потисла йому руку. Потиск мала добрий, міцний і анітрішечки не

ніяковий.

— Я Дженіс Крей, а мою сповиту радість звуть Патті. Можна сказати, що