Між ними знову запанувала напружена тиша, а потім Бакстер остаточно переконалася в тому, що вони марнують час. Розуміючи, що це чи не найвдаліша їхня розмова впродовж усіх трьох із половиною місяців співпраці, Едмундс повернувся до попереднього невирішеного питання.

— Це неймовірно, що Вульф узагалі повернувся.

— Ніколи не варто недооцінювати силу думки загалу та запал людей, із яким вони звинувачують тебе, — зневажливо промовила Бакстер.

— Ти говориш так, немовби вважаєш, що йому не слід було повертатися.

Бакстер не відповіла.

— Це ж не надто вдарило по поліції, правда? — запитав Едмундс. — Те, що його відпустили, не покаравши.

— Не покаравши? — Бакстер не повірила власним вухам.

— Ну, за ґрати його ж не посадили.

— Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутації, примусова шпиталізація. Вони сказали, що стрес від цієї ситуації став спусковим гачком для «зовсім невідповідної» реакції.

— А скільки разів хтось має зробити щось зовсім невідповідне до того, як люди нарешті визнають, що це не так? — перебив Едмундс.

Бакстер проігнорувала його коментар.

— Вони сказали, що Вульф потребує тривалого лікування внутрішньої антиособистості… Ні: антисоціальної… особистості… Розладу.

— Ти віриш у його розлад?

— Не тоді, коли він пішов, це точно. Однак, якщо доволі значна кількість людей скаже тобі, що ти збожеволів, і дасть досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, — зітхнула Бакстер. — Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей — Вульфа точно не відпустили «не покаравши».

— Дружина пішла від нього, навіть після того, як він довів свою правоту?

— Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.

— Ти її знала?

— Ота рудоволоса репортерка на місці злочину…

— То була вона?

— Андреа. Вона вбила собі в голову божевільну маячню щодо нас із Вульфом.