— Що в біса тут робить преса? — Вульф почув крик свого шефа, не призначений комусь конкретно. — Присягаюся, у цьому відділку більше пробоїн, аніж у «Титаніку». Якщо я побачу хоч когось, хто з ними розмовлятиме, відстороню!
Вульф посміхнувся, добре знаючи, що Сіммонс лише розігрує роль типового шефа. Вони знали один одного вже більше десятка років, і аж до випадку з Халідом Вульф вважав його своїм другом. Попри цю вимушену браваду, Сіммонс насправді був вихований, уважний і компетентний поліціянт.
— Вульфе! — Сіммонс швидко підійшов до них.
Він був майже на фут[11] нижчий за Вульфа, а тепер, у свої п’ятдесят, ще й завів собі шефське черевце.
— Мені ніхто не казав, що сьогодні день штатського.
Вульф почув, як Бакстер захихотіла. Він вирішив скористатися тією ж тактикою, що й раніше, і проігнорував цей коментар. Після ніякової тиші Сіммонс повернувся до Бакстер.
— Де Адамс? — запитав він.
— Хто?
— Адамс. Твій новий напарник.
— Едмундс?
— Правильно. Едмундс.
— А я звідки знаю?
— Едмундсе! — заревів Сіммонс через усю кімнату, набиту людьми.
— Це він тепер твій новий напарник? — тихо запитав Вульф, неспроможний приховати у своєму голосі натяку на ревнощі, і це змусило Бакстер посміхнутися.
— Я замість няньки, — прошепотіла вона. — Він перевівся до нас із Фрауда. Бачив лише кілька трупів. Згодом може навіть заплакати.
Крізь натовп до них незграбно пробирався молодий чоловік. Йому було десь двадцять п’ять. Надто худорлявий і бездоганно вдягнений, якщо не зважати на брудне рожевувато-блондинисте волосся. Він тримав напоготові записника й осяйно всміхнувся своєму шефу.
— Якого висновку дійшли судмедексперти? — запитав Сіммонс.
Едмундс перегорнув назад кілька сторінок.
— Гелен сказала, що її команда не знайшла у квартирі жодної краплини крові. Вони переконані, що всі шість частин належать різним жертвам і їх грубо відокремили від кожного тіла. Можливо, слюсарною пилкою.
— А