— Ти ж бачиш, що я остаточно застряг тут. Мені потрібно, щоб ти вийшов та поговорив із тими стерв’ятниками замість мене, — промовив Сіммонс так щиро, що йому майже можна було повірити.

Через кілька хвилин після того, як заступник комісара пішла, Вульфа викликали до кабінету шефа. Кімнатка була величиною менше чотирьох квадратних метрів. Тут був стіл з «IKEA», крихітний телевізор, іржава металева шафка, два стільці, що оберталися, та пластикова табуретка (на випадок натовпу у крихітному просторі). Хизування робочим місцем для Вульфа було стимулом депресії, глухим кутом на вершині кар’єрних сходів.

— Я? — із сумнівом запитав Вульф.

— Ага. Преса любить тебе. Ти ж Натан Вульф.

Вульф зітхнув:

— Я можу перекласти це на когось нижчого у службовому ланцюжку?

— Здається, у чоловічому туалеті я бачив прибиральника, проте думаю, що буде краще, якщо про це повідомиш ти.

— Гаразд, — пробурчав Вульф.

На столі задзвонив телефон. Сіммонс відповів, і Вульф почав підводитися, однак зупинився, коли шеф притримав його за руку.

— Вульф зі мною. Я перемкну на гучномовець.

Голос Едмундса був ледь чутний через ревіння мотора. Вульф мусив поспівчувати хлопцеві, адже із власного досвіду знав, як Бакстер жахливо водить.

— Ми прямуємо до лікарні Королеви Єлизавети. Халіда перевели туди до відділення інтенсивної терапії тиждень тому.

— Живого? — роздратовано гаркнув Сіммонс.

— На той момент — так, — відповів Едмундс.

— А зараз?

— Мертвий.

— Голова? — розчаровано вигукнув Сіммонс.