— Що, якби я залишив його тут, доручивши твоїм турботам і відправився в Амбер, щоб пройти Лабіринт і підготувати рідних до цієї новини?

— Ні! — Вона енергійно затрясла головою. — Я не згодна, я не можу звалювати на себе тягар такої відповідальності.

— Чому ж?

Вона завагалася.

— І будь ласка не треба про те, що мовляв ти не маєш права мені говорити, — попросив я. — Знайди спосіб сказати мені рівно стільки, скільки можеш.

Тоді він заговорила дуже повільно, немов ретельно підбираючи слова:

— Тому що для мене важливіше зберегти тебе, ніж Люка. Тобі як і раніше загрожує якась незрозуміла мені небезпека, навіть зараз, хоча вона виходить вже не від Люка. Охороняти тебе від цієї невідомої загрози — головніше, ніж не спускати очей з Люка. Отже, я не можу залишитися тут. Якщо ти повернешся в Амбер, то і я туди теж повернуся.

— Ціную твою турботу, — подякував я, — але не бажаю, щоб ти бігала за мною по п"ятах, як песик.

— Ні в тебе, ні в мене немає вибору.

— А що, якщо я просто козирну звідси в якесь віддалене Відображення?

— Я буду змушена піти за тобою.

— У цьому обличчі, або в іншому?

Вона відвела погляд, длубатися виделкою в їжі.

— Ти вже визнала, що можеш бути різними особами. Ти якимось таємничим чином знаходиш мене, а потім заволодіваєш тілом того, хто знаходиться поблизу.

Вона надпила кави.

— Напевно щось заважає тобі зізнатися в цьому, — продовжував я. — Але це так. Я знаю це.

Вона коротко кивнула разок і повернулася до їжі.

— Припустимо, я козирну прямо зараз, — сказав я. — І ти підеш за мною, незрозумілим мені чином… — Я подумки повернувся до телефонних розмов з Мег Девлін і місіс Хансен. — Тоді справжня Вінта Бейль прокинеться у власному тілі з провалом в пам"яті, вірно?

— Так, — тихо відповіла вона.

— І це призведе до того, що Люк залишиться тут в суспільстві жінки, яка із задоволенням знищить його, якщо в неї виникне хоч найменша підозра щодо того, хто він такий насправді.