— Коли ти була Деном Мартінесом, ти стріляла по одному з нас. По кому саме?

— По Люку, — відповіла вона.

— Чому?

— Я переконалася, що він становить загрозу для тебе…

— І ти просто хотіла захистити мене? — Закінчив я.

— Саме.

— А як ти переконалася?

— А, дурниця. Он там, схоже, гарне дерево.

— Занадто товсте, — усміхнувся я. — Гаразд, нехай буде так.

Я попрямував до гаю. Там було з чого вибирати.

Проходячи по залитій ранковим світлом поляні, серед прилипаючого до чобіт листя і роси, я став помічати якийсь незвичайний слід, чиїсь сліди, що ведуть далі і вправо, де…

— Що це? — Задав я риторичне питання, так як не думав, що Вінта знає про це більше мого, і попрямував до темніючої маси біля затінених коренів старого дерева.

Я дістався до дерева раніше неї. Там лежала одна з собак Бейля, великий коричневий пес. Йому роздерли горло. Кров уже потемніла і звернулася. По трупу повзало кілька комах. Далі і трохи вправо я помітив останки собаки поменше. Їй випустили кишки.

Я оглянув місцевість поблизу трупів. На вологій землі закарбувалися сліди дуже великих лап. Принаймні, це були не трипалі відбитки смертоносних собакоподібних тварюк, які зустрічалися мені в недалекому минулому. Вони просто здавалися слідами дуже великої собаки.

— Ось тут-то, мабуть, і сталася колотнеча, яку я чув минулої ночі, — зауважив я. — Мені ще здалося, що билися собаки.

— Коли це було? — Запитала вона.

— Через деякий час після твого відходу. Я дрімав.

І тут вона поступила досить дивно. Вона опустилася на коліна, пригнулась і стала нюхати слід. Коли вона піднялася, обличчя її виражало деяку заклопотаність.

— Що ти знайшла? — Запитав я.

Вона похитала головою, потім подивилася на північний схід.