— Я розказую те, що сам бачив. Невже ніхто з вас її не помітив?

Ми чесно зізналися, що примару не бачили.

— Чому я? — жалібно спитав Том. — Там, усередині, я навіть не думав про неї. Мені просто було весело. То чому саме я?

Поки я віз усіх назад у Гевенз-Бей на своїй тарадайці, Ерін намагалася витягти з Тома більше подробиць. Той відповів на перші два чи три її запитання, потім сказав, що більше не хоче про це говорити. Навіть не сказав, а грубо відрізав. Я ще ніколи не чув, щоб він так розмовляв з Ерін. Та й вона, мабуть, теж, бо притихла й до кінця поїздки сиділа, мов миша. Між собою вони, може, потім і обговорювали цю подію, але мені він точно нічого не казав і заговорив про це лише за місяць до своєї смерті, та й то дуже коротко, вже ближче до кінця телефонної розмови — важкої, бо він затинався й говорив у ніс, а часом плутав слова.

— Принаймні… я знаю… щось там є, — сказав він. — Я бачив… сам… того літа. У Хатинці-спішинці. — Я вирішив його не виправляти, бо зрозумів, про що йому йдеться. — Ти… пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — підтвердив я.

— Але я не знаю… це щось… воно хороше… чи погане. — Його ослаблий голос був сповнений жаху. — Як вона… Дев, як вона простягала руки…

Так.

Як вона простягала руки.

Наступний повний вихідний я мав ближче до середини серпня, коли приплив ховрашків потроху спадав. Мені більше не доводилося петляти по Джойленд-авеню, щоб уникнути зіткнення з відвідувачами, коли я біг до «Колеса Кароліни»… та будки Мадам Фортуни, що стояла в його обертовій тіні.

Лейн і Фортуна (сьогодні вона була при повному циганському параді) розмовляли біля пункту керування колесом. Помітивши мене, Лейн повернув котелок проти годинникової стрілки. То був його спосіб зі мною привітатися.

— Глянь, що нам кицька притягла, — сказав він. — Джонсі, як ся маєш?

— Добре, — відповів я, хоча то була не зовсім правда. Тепер, коли я натягав шкуру лише чотири-п’ять разів на день, повернулися безсонні ночі. Я лежав у ліжку, чекаючи світанку, з відчиненим вікном, щоб чути шум прибою, і думав про Венді та її нового бойфренда. А ще про дівчину, яку Том побачив біля колії в «Домі жаху», у тунелі, обкладеному фальшивою цеглою, між темницею і кімнатою тортур.

Я повернувся обличчям до Фортуни.

— Ми можемо поговорити?

Без зайвих запитань вона повела мене до своєї будки, відхилила фіолетову завісу, що затуляла двері, й завела всередину. Там стояв круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. На ньому під шматом тканини вгадувалася кришталева куля Фортуни. Один навпроти одного стояли два прості складані стільці, щоб ворожка і клієнт могли дивитися одне одному в очі над кулею (як мені стало відомо, її підсвічувала маленька лампочка, котру Мадам Фортуна могла вмикати ногою). На задній стіні висіло велетенське зображення руки на шовковому трафареті, з розчепіреними пальцями, долонею вперед. На ньому було дбайливо нанесено «сімку»: лінії життя, серця, розуму, любові (також відому як пагорб Венери), щастя, долі, здоров’я.

Підібравши спідниці, Мадам Фортуна всілася на свій стілець. Жестом показала, щоб я теж сідав. Тканину з кришталевої кулі вона не зняла, і ручку позолотити, щоб дізнатися майбутнє, не запропонувала.

— Питай, що хотів, — сказала натомість.

— Я хочу знати, що то було з тією дівчинкою. Ви просто здогадалися, спираючись на багатий досвід, чи справді щось знали? Бачили щось.

Мадам Фортуна змірила мене довгим уважним поглядом. У її робочому приміщенні витав слабкий запах ладану, а не попкорну і смаженого тіста. І попри те, що стіни були тонкі й хисткі, звуки музики, тріскотнява ховрашків і гуркіт атракціонів сюди майже не проникали. Я хотів опустити погляд, але мені це не вдалося.