Він погрозив мені пальцем.

— Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».

— А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? — гукнула Дотті Лассен. — Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.

Том повернувся до неї і розпростер обійми.

— Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас бракуватиме!

Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.

Том простягнув мені шмат паперу.

— Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.

— Неодмінно.

— Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?

— Угу.

— Ти збожеволів?

Я замислився над цим питанням.

— Можливо. Трішки. Але потроху одужую.

Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.

Уже біля дверей він розвернувся до мене.

— Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… — Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.

Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.

— Мені ще годину працювати, — запротестував я.

— Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. — І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. — На завтра розклад знаєш?