— Дівчина, яку вбили. Лорі Ґрей.
—
— Лорі, Ларкін, Лінда — яка різниця? Що на ній було? Спідниця, довга, до щиколоток, і блузка-безрукавка?
Я уважно на нього подивився. Ерін теж, бо ми обоє подумали, що то ще один прикол Тома Кеннеді. Та тільки вигляд у нього був не як у людини, що дуркує. Тепер, коли я ближче до нього придивився, стало помітно, що він наляканий до півсмерті.
— Томе? — Ерін торкнулася його плеча. — Ти її бачив? Тільки не відбувайся жартиками.
Він прикрив долонею її руку, але в очі не глянув. Бо дивився на мене.
— Так, — сказав він. — Довга спідниця і блузка без рукавів. Ти знаєш, бо тобі казала Ла Шопло.
— Якого кольору? — спитав я.
— Важко сказати, там весь час міняється світло, але я думаю, синього. І блузка, і спідниця.
І тут до Ерін дійшло.
— Холера, — напіввимовила, напіввидихнула вона. Рум’янець дуже швидко зійшов з її щічок.
Була ще одна деталь. Деталь, яку, за словами місіс Шопло, поліція дуже довго приховувала від громадськості.
— Томе, а як щодо зачіски? Хвостик, так?
Він похитав головою. Зробив маленький ковток лимонаду. Витер губи тильним боком долоні. Волосся в нього не посивіло, очі не вилізли з орбіт, руки не трусилися, та він уже не був схожий на того хлопця, котрий жартував усю дорогу через «Дзеркальний особняк» і «Кімнату діжки та моста». Він був схожий на хлопця, який отримав клізму з реальністю, що вимила з його організму всю дурню, притаманну для другокурсника на сезонній роботі.
— Не хвостик. Волосся в неї довге, так, але на голові в неї була така штука, щоб воно не лізло в очі. Я сто разів такі бачив, але не можу згадати, як їх називають дівчата.
— Стрічка Аліси, — підказала Ерін.
— Ага. Здається, вона теж була синя. Вона простягала вперед руки. — Він показав, як саме це було. Точнісінько так усе зображала Еммаліна Шопло того дня, коли розповідала мені цю історію. — Наче допомоги просила.
— Та ти вже чув цю оповідку від місіс Шопло, — сказав я. — Правда ж? Можеш сказати, ми не будемо сердитися. Правда, Ерін, не будемо?
— Не будемо, ні.
Але Том похитав головою.