— А чого це ти, Джонсі, либишся?

— Нічого. Невже ти справді надумав підніматися вгору, коли такий вітер? — Але двигун колеса працював. Раніше цей звук губився у шумі вітру, прибою та моторошному рипінні самого атракціону, та тепер, прислухавшись, я його почув: рівномірне, майже котяче хурчання. І я зрозумів очевидне: напевно, він збирається, покінчивши зі мною, пустити кулю собі в лоба. Ви скажете, що я мав би раніше до цього додуматися, тому що божевільні часто так роблять — про це весь час пишуть у газетах. Може, й ваша правда. Але в мене був жахливий стрес.

— На старій Кароліні безпечно, як у домівці, — сказав він. — Я б на ній поїхав угору, навіть якби вітер дмухав зі швидкістю шістдесят миль, а не якихось тридцять. Коли два роки тому узбережжям промчала Карла, вітрюган свистав такий, що не менше тридцяти миль було, але вона вистояла.

— Як ти його запустиш, коли ми обоє будемо в кабінці?

— А ти залазь і побачиш. Або… — Він підняв пістолет. — Або я можу застрелити тебе просто тут. Мене влаштовують обидва варіанти.

Я пішов угору пандусом, відчинив дверцята кабінки, що була на посадковому рівні, і зібрався залазити.

— Ні, ні, ні, — сказав Гарді. — Тобі краще буде з зовнішнього боку. Гарніший краєвид. Відійди вбік, Вік. І поклади руки в кишені.

Цілячись із пістолета, Лейн боком пройшов повз мене. В очі мені й по щоці стікала зі шкіри, розітнутої на лобі, кров, але я не наважився витягти руку з кишені дощовика, щоб її витерти. Було видно, як побілів його палець на гачку пістолета. Він заліз у кабінку і сів з внутрішнього боку.

— Тепер ти.

Я заліз. Бо не бачив іншого виходу.

— І дверцята зачини. Вони для цього призначені.

— Ти наче Доктор Зюсс, — сказав я.

Він розплився в усмішці.

— Лестощі тобі не поможуть. Зачини дверцята, бо отримаєш кулю в коліно. Думаєш, під цей вітрюган хтось почує постріл? Сумніваюся.

Я зачинив дверцята. А коли знову подивився на Лейна, в одній руці він тримав пістолет, а в іншій — маленький квадратний металевий прилад. Угорі стирчала куца антена.

— Я ж казав, обожнюю ці прибамбаси. Оце, наприклад, звичайний пульт від воріт гаража, трошки видозмінений. Передає радіосигнал. Показував його містеру Істербруку навесні, сказав, що це чудова штука, щоб керувати колесом, коли поряд нема зеленого чи ґазуні, щоб натискати на важіль. А він заборонив мені його використовувати: мовляв, не ухвалений державною комісією. Обережний старий сучий син. Я збирався запатентувати винахід. А тепер уже пізно. На, бери.

Я взяв. То справді був пульт від гаражних воріт. Фірми «Джені». Мій тато користувався майже таким самим.

— Бачиш кнопку зі стрілкою вгору?

— Так.

— Натискай.