«Але в нього є минуле, — подумав я. — Цей тип — бойскаут, він божевільний, але завжди підготовлений. Узяти, наприклад, татуювання. Саме воно впадає в око, коли дивишся на фотографії. Не лице. Не бейсболка».

— Я знав, що ти там задумав, — сказав він. — Знав ще до того, як дівчисько привезло тобі теку. Ту, з фотографіями. І сьогодні… з гарненькою мамцею і малим інвалідом… ти розказав їм, Девіне? Вони допомагали тобі?

— Вони нічого не знають.

На будинок налетів порив вітру. У слухавці теж зашуміло… неначе він був надворі.

— Цікаво, чи можна тобі вірити.

— Можна. Цілковито. — Погляд затримався на фотографіях. Татуйований з рукою на сідниці Лінди Ґрей. Татуйований допомагає їй прицілитися в тирі.

Лейн: «Покажіть нам Енні Оуклі, Енні».

Фред: «Надзвичайно!»

Татуйований у рибокепці й темних окулярах та з пісочно-світлою еспаньйолкою. Татуювання з пташкою на руці було видно, бо сирицеві рукавички лишалися у задній кишені, поки вони з Ліндою Ґрей були в «Домі жаху». Поки він не вбив її в темряві.

— Цікаво, — повторив він. — Ти, Девіне, сьогодні провів у тому великому старому будинку достатньо часу. Ви розмовляли про знімки, які тобі привезла Кук, чи ти просто її трахав? А може, й те, й те робили. Та мамуська — ласий шматочок.

— Вони нічого не знають, — повторив я тихо, не відводячи погляду від зачинених дверей вітальні. Я все боявся, що вони от-от відчиняться й на порозі постане місіс Ш., в нічній сорочці, з примарно-білим від крему обличчям. — Так само, як і я. Тобто я нічого не можу довести.

— Може, й ні, але це справа часу. Дзвінок назад не дзеленчить. Знаєш цей старий вислів?

— Так, звісно. — Того вислову я не знав, але тієї миті я ладен був погодитися з ним, навіть якби він сказав, що Боббі Райдел (артист, який щороку виступав у «Джойленді») — президент Сполучених Штатів.

— Ось що ти зробиш. Ти приїдеш у «Джойленд», і ми обговоримо це віч-на-віч. Як мужик з мужиком.

— Навіщо це мені? Це був би божевільний вчинок, якщо ви той, про кого я…

— Та ти чудово знаєш, що я той. — У голосі чулися нотки нетерпіння. — І я знаю: якщо ти підеш у поліцію, вони з’ясують, що я прийшов на роботу в «Джойленд» десь через місяць після того, як убили Лінду Ґрей. Потім мене пов’яжуть з шоу Велмана і «Сазерн стар ем’юзмент», і все, гру буде програно.

— То чому б мені не подзвонити в поліцію просто зараз?

— А знаєш, де я? — У голос закрадався гнів. Ні — злоба. — Знаєш, де я тепер, ти, малий діставучий сучий син?

— Мабуть, у «Джойленді». В адміністрації.

— А от і ні. У торговельному центрі на Біч-роу. У тому, куди багаті сучки ходять купувати свою макробіотику. Такі багаті сучки, як твоя подружка.