— Так добре, що аж не віриться.

Її усмішки я не бачив, але відчував.

— Після всіх цих років спальня нарешті згодилася для чогось, крім сну.

— А твій батько хіба ніколи тут не зупиняється?

— Надовго — ні, та й я сюди поверталася лише тому, що Майку тут подобається. Іноді я можу подивитися в очі тому факту, що він майже напевно помре, але таке буває дуже рідко. Я просто відвертаюся від цього. Укладаю угоди з самою собою. «Якщо я не повезу його в „Джойленд“, він не помре. Якщо я не помирюся з батьком, щоб він міг приїжджати й бачитися з ним, він не помре. Якщо ми просто лишатимемося тут, він не помре». Кілька тижнів тому, вперше, коли мені довелося вмовляти його надіти пальто перед тим, як виходити на пляж, я розплакалася. Він спитав, що таке, а я сказала, що в мене скоро критичні дні. Він знає, що це таке.

Я згадав те, що сказав їй Майк на паркувальному майданчику лікарні: «Це не обов’язково мусить бути остання радість». Та рано чи пізно остання радість повинна була настати. Так буває з нами всіма.

Енні сіла й загорнулася в ковдру.

— Пам’ятаєш, як я сказала, що Майк виявився моїм майбутнім? Моєю блискучою кар’єрою?

— Так.

— Про іншу я й думати не можу. Все, окрім Майкла, просто… порожнє. Хто це сказав, що в Америці не буває других актів?

Я взяв її за руку.

— Не переймайся через другий акт, поки перший не скінчено.

Вона вивільнила руку і ніжно провела нею по моїй щоці.

— Ти молодий, але не зовсім дурний.

Мені було приємно це чути, проте почувався я таки дурним. По-перше, через Венді, але не тільки. Я знову згадав ті кляті фотографії в теці, яку дала мені Ерін. Щось у них таке було…

Енні знову лягла. Ковдра сповзла, оголивши соски, і я відчув, що знову збуджуюся. У тому, щоб бути двадцятиоднорічним, справді були великі переваги.

— А весело було в тирі. Я вже й забула, як це приємно — вимкнути голову й просто довіритися оку та рукам. Батько вперше дав мені до рук гвинтівку, коли мені було шість років. Вона була маленька, однозарядна, двадцять другого калібру. Мені дуже сподобалось.

— Справді?

Вона всміхнулась.

— Ага. То була наша з татом спільна справа, і вдала до того ж. Як виявилось, єдина вдала справа. — Вона сперлася на лікоть. — Він продавав те лайно про пекельні муки, відколи був підлітком. І річ тут не лише в грошах — його самого батьки донесхочу годували заштатними проповідями, і я не сумніваюся, що він вірить кожному слову. Але знаєш що? Все-таки він насамперед південець, а тоді вже проповідник. У нього є пікап, модифікований під його потреби, за п’ятдесят тисяч доларів, але однаково пікап — це пікап. Він досі їсть крекери з підливкою у «Шоніз». Взірець витонченого гумору для нього — це Мінні Перл[60] і Джуніор Семплз[61]. Він любить пісні про зради й генделики з кантрі-музикою. І свою зброю теж любить. Мені байдуже до його марки Ісуса, і пікап я собі не хочу, але зброя… яку він заповів своїй єдиній дочці. Я можу піф-паф, і мені стане краще. Паршива спадщина, скажи?