— Ні. Я зцілився. Джонсі, тебе я мушу вбити, але тільки тому, що ти запхав носа куди не слід. Це погано, бо ти мені подобався. Правда.

Мені здалося, що він не бреше, і саме тому все, що відбувалося, видавалося ще жахливішим.

Ми знову спускалися. Світ унизу був вітряний і наскрізь мокрий від дощу. Не було там жодної машини з вимкненими фарами, лише шмат брезенту, підхоплений вітром, що його моя змучена свідомість прийняла за машину. Кавалерія не прийшла. Сподіватися на неї означало наразитися на смерть. Я мусив рятувати себе сам, і єдиним шансом для мене було розлютити його, довести до шаленства. До сказу.

— Ти кайфуєш від ризику, але не від зґвалтування. Якби це було не так, ти б відводив тих дівчат у якийсь тихий закапелок. Я думаю, те, що в твоїх таємних подружок між ногами, лякає тебе до млявості. Що ти робиш потім? Лягаєш у ліжко і дрочиш, думаючи, який ти хоробрий, бо вбиваєш беззахисних дівчат?

— Заткнися.

— Ти здатен зацікавити дівчину собою, але не трахнути. — Ухкав вітер, гуркотіла кабінка. Я стояв на порозі смерті, але тієї миті срати на це хотів. Я не знав, чи розгнівають його мої слова, але сам я гнівався за нас обох. — Що з тобою сталося, чому ти такий? Мама защібала твою пипку прищіпкою, коли ти з нею вовтузився у кутку? Дядько Стен змушував тебе робити йому мінет? Чи то було…

— Заткнися! — Він підвівся на зігнутих ногах, однією рукою вхопившись за перекладину, а в іншій тримаючи пістолет, яким цілився в мене. Спалахнула блискавка й освітила його цілком: витріщені очі, рідке волосся, губи, що ворушилися. І пістолет. — Заткни свій брудний ро…

— ДЕВІНЕ, ПРИГНИСЯ!

Я не замислювався, просто виконав наказ. Прозвучало відлуння пострілу, схоже на удар батогом, майже вповільнене у вітряній ночі. Куля, напевно, пролетіла зовсім поряд зі мною, але я її не почув і не відчув, так, як персонажі у книжках. Кабінка, в якій ми сиділи, пронеслася повз посадкову платформу, і я побачив, що на пандусі стоїть Енні Рос і в руках у неї гвинтівка. Позаду неї стояв фургон. Її бліде, як смерть, обличчя, обрамляло розтріпане волосся.

Ми знову рушили вгору. Я подивився на Лейна. Він завмер у напівприсяді, з роззявленим ротом. Чорна фарба стікала по щоках. Очі підкотилися так, що видно було лише нижню половину райдужки. Більшої частини носа не було. Одна ніздря звисала біля верхньої губи, але решта зникла: посеред червоної рваної рани зяяла діра завбільшки з десять центів.

Він важко опустився на сидіння. Декілька передніх зубів випало з рота і стукнуло об підлогу. Я вихопив з його руки пістолет і перекинув його через борт кабінки. Тієї миті я відчував… лише порожнечу. Хіба що десь дуже глибоко в душі зародилося розуміння того, що тієї ночі я все-таки не помру.

— О… — промовив він. А тоді: — А… — Потім похилився вперед, опустивши підборіддя на груди. Тієї миті він нагадував чоловіка, який дуже ретельно зважує всі «за» і «проти».

Коли кабінка під’їхала до верхівки, небо знову розітнула блискавка й осяяла того, хто сидів поряд зі мною, спалахами синього вогню. Налетів вітер, і колесо жалібно застогнало на знак протесту. Ми знову спускалися.

Знизу, майже загублене у бурі:

— Деве, як його зупинити?

Спершу я думав сказати їй, хай знайде пристрій дистанційного керування, але під дощем і вітром вона могла шукати його півгодини і не знайти. Та навіть якби й знайшла, він міг розбитися чи лежати в калюжі, закорочений. Крім того, був кращий спосіб.

— Іди до двигуна! — закричав я. — Пошукай червону кнопку! ЧЕРВОНА КНОПКА, ЕННІ! Це аварійна зупинка!

Я проїхав у кабінці повз неї, помітивши, що вона в тих самих джинсах і светрі, що й напередодні, тільки тепер вони промокли наскрізь і прилипли до тіла. Без куртки, без головного убору. Вона збиралася поспіхом, і я зрозумів, хто її прислав. Наскільки простіше було б, якби Майк від самого початку зосередив увагу на Лейнові. Але Роззі теж його не запідозрила, хоч і знала його багато років. Згодом я дізнався, що Майк взагалі не підозрював Лейна Гарді.

Я знову піднімався вгору. Промокле волосся Лейна крапало чорним дощем йому на коліна.

— Дочекайся, коли я буду внизу!