— Дякую, Монік, — Ленґдон встав без запрошення і легенько відштовхнув її з подіуму. — «Бостон Меґезін» фантазії не позичати. — І, повернувшись до зали, додав: — Якщо я довідаюся, хто приніс сюди цей непотріб, то попрошу консулат вислати хулігана з країни.
Публіка розсміялася.
— Що ж, друзі, як ви знаєте, сьогодні я розповідатиму про силу символів...
Тишу знову розітнув телефонний дзвінок.
Подумки вилаявшись, Ленґдон узяв слухавку:
— Так!
Як він і думав, це знову був консьєрж.
— Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.
Сон як рукою зняло.
— Ви пустили когось до мого номера?
— Вибачте, месьє, але особа такого рангу... Я не посмів його спиняти.
— То хто ж він у біса?
Та в слухавці вже чулися гудки.
Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.
Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.
— Хто там?
— Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. — Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. — Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.
Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції — це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.
Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.
— Можна ввійти? — запитав поліцейський.