Раптом він почув:

— Ані руш. — Голос прозвучав моторошно близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і лише повільно озирнувся.

Постать його нападника маячіла потойбіч опущених ґрат за якихось п’ятнадцять футів від нього. Це був здоровенний чолов’яга з неймовірно блідою шкірою і поріділим білим волоссям. Очі в нього були рожеві із бордовими зіницями. Альбінос витягнув з кишені пістолет і крізь ґрати націлився на Соньєра.

— Тобі не слід було тікати. — Важко було зрозуміти, з яким акцентом він говорить. — А тепер кажи, де він.

— Я ж тобі вже сказав, — запинаючись, відповів куратор, цілком безпорадний. — Я не розумію, про що ти говориш!

— Брешеш. — Незнайомець дивився на нього, не поворухнувшись, із недобрим блиском в очах. — Ти й твої побратими заволоділи тим, що вам не належить.

Куратор відчув приплив адреналіну. «Як він про це довідався?»

— Сьогодні вночі це повернеться під опіку повноправних охоронців. Скажи мені, де це сховано, і залишишся живий. — Альбінос націлив пістолет кураторові в голову. — Чи, може, за цю таємницю ти ладен померти?

Соньєрові перехопило подих.

Незнайомець відкинув голову назад, прицілився.

Соньєр підняв руки, наче здаючись.

— Зачекай, — вимовив повільно. — Я скажу все, що знаю. — Після цього він заговорив, ретельно добираючи кожне слово. Безліч разів він тренувався розповідати цю брехню... щоразу благаючи Бога, щоб йому ніколи не довелося нею скористатися.

Коли він закінчив, ворог самовдоволено усміхнувся.

— Точно. Саме так сказали й інші.

Соньєр сполотнів. «Інші?»

— Їх я теж знайшов, — насмішкувато кинув велетень. — Усіх трьох. Вони підтвердили те, що ти щойно сказав.

«Неможливо!» Діяльність куратора й особи трьох його сенешалів[1] були майже такою ж священною й непорушною таємницею, як і та Давня таємниця, яку вони оберігали. Соньєр зрозумів: його сенешалі, дотримуючись суворого правила, розповіли перед смертю ту саму брехню. Це було частиною домовленості.