— Та ми всі... піонери, тьотю Маріє. Мені вже тринадцятий. Ось Вітя... Віталій Довженко такий. Алик теж, мабуть, наших літ. Ну, а Боря на рік молодший.

Марія замислилася, прислухаючись до гомону нічної магістралі за чащобою лісу. Згадала дочку. Досі ще до пам"яті не могла дійти, так таємниче втративши дочку. Невже... він таки викрав і потай устиг вивезти Ніночку до своєї матері?

Як би то було добре, щоб це справдилося! А що коли Ніночка заблукала десь у прикордонних лісах, збилася з дороги і...

За сердце вхопилася, застогнала жінка. Та в ту ж мить і взяла себе в руки. Не час тепер і не місце так терзатися тими страхітливими думками. Адже зараз головне — пробитися через лінію гітлерівських військ, вивезти оцих дітей.

Вивезти дітей... Напевне ж Ніночка в генералової матері! Аж легше, спокійніше стає від такого припущення.

Треба діяти! Розшукати в цих хащах автомашину, звісно, можна. Та хто її шукатиме в таку негоду?

— Ну ось, діти: Боря лишається першим вартовим біля авто, а Люба йде зі мною. Віталій змінить Борю, коли той почне дрімати, а Віталія — Алик. Це вже десь аж ранком. Усе ясно? — запитала і насторожилася, чекаючи відповіді.

— Не все, тьотю Маріє,— озвався Боря.

— Що ж іще, Борю?

— Що маємо робити, коли б...— почав Боря.

— Коли б... машину помітили фашисти? Це неможливо, Борю, неможливо. Щоб сюди зайти, хоч би і по нашому сліду, то треба йти цілий день. А з шляху... немає тут навіть стежки.

— І нашого сліду вже немає,— скоріше себе заспокоїв Алик.

— І то правда, Алику. А за день ми встигнемо повернутися до вас і виїдем геть далі. Ну, тепер усе ясно? — допитувалася, поглянувши на годинник, на якому фосфоричним світлом відсвічували цифри й стрілки.

Діти промовчали. Марія розуміла, що лишатися їм біля машини хоч і втрьох дуже небезпечно. Адже поруч проходить шлях, гуркочуть фашистські авто, перекидаючи війська. Краще б кудись у кущі, далі від дороги.

Ще раз спинилася на цій думці і вийшла з авто. Відчула, що й справді в машині якось страшніше, ніж надворі. Не хапаючись взяла автомат, немов жнець серпа за пояс, дві заряджені обойми поклала до зручної кишені в спідниці.

— Ходімо, Любочко. Бач, хлопці лишаються охороняти автомобіль. Краще буде, Борю, справді вартувати не в машині, а біля неї. Далі видно. Здається, біля тих кущів буде найзручніше.

— Справді, чого нам сидіти в авто, коли в лісі так хороше,— перервав мовчанку Вітя Довженко.

— Гайда в кущі, а то...— розігнався Боря і перший вийшов з авто.

За ним вийшли і ті двоє. Озиралися в темряві передсвітання. Та надворі їм здалося аж ніскілечки не краще, ніж в авто, яке має таки стіни, покрівлю, замки.

Дощ ущух, почало ніби розвиднятися, бо зникали в небі хмари. Лісова свіжість після дощу змушувала щулитись.