— Дітей у машину! Вітю, проскочиш між болотами старим слідом аж... щоб через той міст на магістралі...
— Міст у містечку, Маріє Йосипівно,— поправив Віктор.
— Правда, ми ж і досі з цього боку. Тоді давай спочатку за ліс, потім знову понад цим яром-річкою! Десь проти залізничного мосту в глибині лісу маскуйся, доки ми водитимемо погоню. Я з товаришами затримаю її.
— Маріє Йосипівно! Марш за руль! Самі везіть їх — ви ж мати. Що я з цією дітворою робитиму? Смішно... сідайте за руль, швидко! А ми — на дерево. Гайда, хлопці!
І вже здираючись на високий кучерявий дуб, Вітя виправдувався.
— Хотів би я побачити, як то жінка на деревину дерлася б. Маріє Йосипівно, бензин я залив увесь, майже повен бак. Гірку беріть з третьої, візьме! Без підсосу, а то...
Заревів мотор, і, виплюхнувши клубок сизого диму, авто рвонуло між деревами вперед.
Комендант з собаками гнав щодуху. На місце стоянки автомобіля доскочив, уже хапаючись рукою за груди біля серця. Він чув гуркіт мотора, навіть встиг побачити, як у просвіті між деревами блиснула іскра сонця на лакованій поверхні кузова.
Пси прискочили і забігали на місці стоянки авто. Не перестаючи заклопотано гавкати, вони кружляли поміж деревами, на яких сиділи троє партизанів.
— По сліду авто!— наказав комендант.— Обер-єфрейторе! Негайно ж повертайтеся до решти солдатів. Широким строєм прочешіть ліс. Партизани через яр не переїдуть. А в тому кінці лісу — багно. Живо!
Шофер Вітя сидів у розлогому гіллі і весь час цілився з автомата в голову комендантові. Один пес раз у раз повертався до дуба, обнюхуючи його з усіх боків. Вітя чекав. Якщо його помітять, він негайно ж пристрелить коменданта. Тільки б його товариші на сусідніх деревах не дали маху. Тоді навіть з цього скрутного становища можна знайти цікавий і, безперечно, корисний партизанській справі вихід.
Побачивши, що партизанська автомашина вислизнула з його рук, комендант втратив рівновагу. Де й поділися його винахідливість і спритність. Він з досади нестримно копнув ногою пса, відіпхнувши його геть від дуба, спрямував розумну тварину вперед і рушив з своїм загоном по виразному сліду автомашини на прим"ятій лісовій рослинності, на зворушеному сухому листі, на квіточках поміж листям.
...Маруся поспішала. На спідометрі стрілка часом показувала швидкість вісімдесят кілометрів за годину. Місцями, вивертаючись поміж деревами на такій швидкості, колеса прогортали листя аж до вогкої землі. Машину кидало з боку на бік, черкало об стовбури дерев. Але правувати Марія вміла не згірше за самого Віктора.
Перехопившись через високий гребінь, авто понеслось униз. Марія згадувала, мусить проїхати десь там поміж озерцями та болотами у долині. Вчора ж якось об"їздив їх Віктор. Щоправда, то було вдень, а зараз ось-ось зайде сонце. Засвітити ж фари — значить безрозсудно виказати себе.
Проскочила просіку, що йшла праворуч, очевидно десь на шлях до містечка, і раптом, навіть не помисливши, звернула на ту просіку в лісі. В голові блискавично майнуло рішення. Це може спричинитися і до цілковитої загибелі всіх. Але смерть усе одно катастрофічно висить у них над головами. За кілька тижнів свого партизанського життя Марія Йосипівна вже трохи звикла смертельно ризикувати ним.
А рішення виникло просте: містечко невелике, тільки залізнична станція з військовими складами та два мости через глибокий скелястий яр-річку. Проскочити міст і на
трасу. Напевне комендант вислав увесь гарнізон ловити партизанів, Лишивши той міст, як і все містечко, на кількох вартових. Проскочити повз них на повному ходу автомашиною — зовсім легка справа. Може, і вистрілить якийсь згарячу. Та хто згарячу поціляє куди слід!
І, наддаючи газу, понеслася рівною лісовою просікою, не збавляючи швидкості. Діти збилися докупи, зі- . щулилися в авто, жодним звуком не заважаючи Марії.
Коли комендант майже за годину інтенсивної погоні по сліду доскочив до просіки і вже з допомогою ліхтарика простежив крутий поворот, а потім і виїзд машини на шлях, його обдало холодним потом. Адже в містечку зосталося лише кілька чоловік вартових і дівчина-друкарка в штабі. Та й ті солдати розкидані по всьому містечку. Двоє — на складах вокзалу, один за ворітьми штабу біля школи. І тільки один на високому бетонному мосту через провалля.
Лише на нього була надія в коменданта. Мусить же він затримати автомашину на мосту.