І як не намагалися обходити міста, а якось надвечір на околиці одного з містечок наших мандрівників затримав військовий патруль. Це були перші гітлерівці, яких їм довелося побачити зовсім зблизька.

Боря Гольдін добре розумів німецьку мову. Розумів він і те, що йому за всяку ціну треба ховатися. Хоч в одному селі жінка і заспокоїла їх, сказавши, що Борі нема чого боятися,— хлопець боявся.

Гітлерівські солдати навіть і не розпитували ні про що. Нагримали і повели до коменданта. Робили це з якоюсь особливою пристрастю. Неначе в цих чотирьох радянських виморених мандрами підлітках була і запорука їхньої перемоги на фронтах, і благополуччя цілого фашистського роду.

Комендант сидів за шкільною партою, перекладав папери, щось підписував, у щось вчитувався. Своєю зовнішністю не міг привернути нічиєї уваги і, мабуть, знаючи про це, намагався надолужити все діями. Бо увага сторонніх — то один з елементів, які стимулювали життя Фріца Дейка. Своєю службою на комендантстві в Польщі відзначився як ретельний поборник расової чистоти гітлерівського райху. Колеги та друзі навіть заздрили його вмінню викручуватися в найскладніших обставинах. Він винахідливо вмів «очищати» неарійські народи і... ховати кінці свого злочину. Якісь представники Міжнародного Червоного Хреста чи експедиція святого папи римського наскочили на нього після жахливих оргій у містечку з єврейським населенням. Наскочили десь на третій день після «арійської чистки». Комісія жодного сліду порушень міжнародної етики не знайшла, ніяких скарг не тільки від мертвих, а й від живих не зібрала.

Коли солдат патруля скоромовкою доповів про затриманих чотирьох дітей, Фріц, не відриваючись од паперів, запитав:

— Більшовики?

Солдат, природно, не знав, що сказати, і не відповів, тільки винувато озирнувся та знизав плечима. Потім за наказом коменданта підштовхнув усіх чотирьох наперед, ближче до вікна.

Замурзані, босі й худі підлітки боязко збилися купкою.

Комендант устав, випхався з-за парти. До дітей ішов, виставивши наперед живіт, хоч живота того і не було — офіцер був тонкий, як скалка. А тим, що заклав руки за спину, ніби пригинав себе назад,— тільки робив з себе злу карикатуру. Ноги не постигали за животом.

— Хто ві, геб"ята? — вдаючи зовсім миролюбного, запитав каліченою мовою.

Відповідала найдоросліша з них Любка Запорожець. Їй одній чомусь здалося раптом, що цей перегнутий дядя зовсім таки миролюбна людина. У нього є до біса своїх військових справ, і дітей йому нав"язали оці нерозумні солдати з патруля.

— Ми відпочивали на курорті. Школи посилали за відмінні успіхи в навчанні.

— Умгу... За відмінні успіхи? А сколькі ті єсть лет, девішка?

— Мені? Одинадцять, десять і один, пане офіцер. Я з четвертого класу,— не вагаючись, збрехала Любка.

— Умгу. Одинадцять лєт. Родітель був комісар?

— Я? Родителі? Чи нам кажуть? Я — Любка Запорожець. Мій батько — електромонтер у місті.

Гітлерівець не відразу збагнув таку відповідь. Але для першого разу, очевидно, був цілком задоволений. Ледве чутно пробурмотів:

— Люпка Сапорошец...— і підійшов до Борі.— Ті хто? Я вішу... твой отец не біль електромонтер.

Боря розгубився і мовчав. Любка розігналася щось сказати, на захист Борі стати, але офіцер грубо відкинув її геть рукою. Взяв Борю за плече, потягнув ближче до світла. Як хижак, вдивлявся, не моргаючи очима. Потім, ледве примруживши очі, усміхнувся, розправляючи гнучку постать.

— Отец біль комісар! — коротко прорік до патруля і відійшов на своє місце. Перед тим як сісти, махнув рукою. З того жесту можна було зрозуміти і просте: не заважайте, мовляв, ідіть геть.