— Так, справу було вирішено. Назбиралося близько двадцяти дітей. І хай йому грець, коли вони не були схожими на ту процесію з фотографії! Мо’, хіба мережива і високих капелюхів бракувало. Менді все проконтролювала. Вишикувала їх усіх і кожному дала по квітці — кому нарцис, кому ірис, а кому й стокротку, — і вони рушили. Ех, гадаю, країна багато чого втратила від того, що Менді не обрали до Конгресу, — Джад засміявся і похитав головою. — Врешті-решт жахні сни Біллі закінчилися: він оплакав свого пса і просто жив далі. Гадаю, ми всі так робимо.
І тут Луїс пригадав, яку істерику викликає слово «смерть» у Рейчел.
— Ваша Еллі теж це переживе, — зауважила Норма й пересіла. — Ви, мо’, думаєте, Луїсе, що ми тільки те й робимо, що балакаємо про смерть. Так, ми з Джадом старіємо, але, сподіваюся, ще не підходимо до останньої межі…
— Звісно ж ні, не кажіть дурниць! — відказав на те Луїс.
— Але нема нічого лихого ні в знайомстві зі смертю, ні в її розумінні. Тепер… Видається, що ніхто не хоче ні говорити, ні думати про неї. Її навіть прибирають з екранів телевізора, щоб же, не дай Боже, вона не налякала дітей, не травмувала їх… Навіть труни беруть закриті, аби не треба було зазирати в обличчя і прощатися. Немов люди хочуть взагалі забути про існування смерті.
— І в той же час по телевізору показують таке… — Джад зиркнув на Норму і прокашлявся. — Що люди зазвичай роблять, опустивши штори. Дивно, як усе змінюється від одного покоління до іншого, га?
— Так, — погодився Луїс. — Гадаю, так і є.
— Ми з вами — діти різного часу, — мовив Джад примирливо. — Ми були на короткій нозі зі смертю. Пережили епідемію іспанки[36], бачили, як матерки помирали зі своїми малими дітьми, як діток сотнями косили інфекції та лихоманки, а лікарі видавалися якимись ворожбитами з магічними паличками… Коли ми з Нормою були молодими, слово «рак» звучало як смертний вирок. У 1920-ті про хіміотерапію ще ніхто не чув. Дві війни, вбивства, самогубства…
На якусь мить запала тиша.
— Ми знали смерть як друга і як ворога. Мій брат Піт помер у 1912-му від апендициту, ще коли Тафт був президентом[37]. Піту виповнилось лише чотирнадцять, а він уже міг закинути бейсбольний м’яч далі за будь-якого малого в місті. У ті часи не треба було вивчати смерть у коледжі. Тоді вона просто приходила до тебе додому, питалась, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку.
На диво, цього разу Норма його не виправила. Вона лише мовчки кивала.
Луїс встав і потягнувся.
— Мені час іти. Завтра важливий день.
— О, завтра починаються веселощі, еге ж? — поцікавився Джад, також підводячись. Він побачив, що Норма теж намагається стати на ноги, і подав їй руку. Гримаса болю скривила її лице.
— Сьогодні дуже болить? — запитав Луїс.
— Не дуже, — відповіла Норма.
— Прикладіть теплий компрес перед сном.
— Гаразд, я завжди так роблю. І, Луїсе… Не бійтеся за Еллі. Цієї осені вона буде надто зайнята знайомством з новими друзями, щоб перейматися через ту стару місцину. Мо’, ’дного дня вони всі зайдуть туди підфарбувати таблички, повискубувати бур’яни чи посадити квіти. Часом у них з’являються такі думки… Вона скоро навчиться це сприймати. Це воно й буде, її віддалене знайомство зі смертю.
— Приходь завтра ввечері, розкажеш, як минув день у коледжі! — запросив Джад. — Я поб’ю тебе в крібідж[38]!