Дівчина похнюпилася. Вона кинула на Луїса швидкий оцінювальний погляд і пішла геть.

— Наша перша клієнтка в новому семестрі, — іронічно сказала Чарлтон і з характерним клацанням почала збивати показники термометра.

— Здається, вам вона не дуже до вподоби.

— Та знаю я таких, — відповіла вона. — Ні, звісно ж, у нас є й інакші придурки — спортсмени, готові вийти на поле з поламаними кістками і порваним сухожиллям, аби лишень не підвести команду. Не хочуть сидіти на лаві запасних, бо їм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати їм, що це може занапастити всю їхню подальшу кар’єру. Ну а це була Міс Трохи-Сопливий-Ніс, — вона різко повернула голову до вікна, і Луїс побачив ту саму попечену сонцем дівулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожитків. Під час обстеження вона виглядала так, наче жити їй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво і легко, звабливо похитувала стегнами і кокетувала.

— Типова студентка-іпохондрик, — додала Чарлтон і кинула термометр у стерилізатор. — Цього року ми ще разів із двадцять побачимо її у нашому відділі. Її візити частішатимуть перед кожною сесією. Ну а перед випускними іспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неї мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти іспитів — тих, де безхребетні викладачі дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такі хитруни завжди хворіють, коли знають, що іспит матиме вигляд об’єктивного тесту, а не суб’єктивного есе.

— Щось ми з вами сьогодні надто цинічні, — спантеличився Луїс.

Вона підморгнула і легко посміхнулася:

— Не беріть це надто близько до серця, докторе. Не варто.

— А де зараз Стівен?

— У вашому кабінеті. Відповідає на листи і намагається розібратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоціацією Блакитного Хреста і Блакитного Щита[46], — пролунало у відповідь.

Луїс включився в роботу. Попри цинізм Чарлтон, він почувався комфортно.

Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли він наважився знов думати про це), він сказав би, що Жах розпочався саме тоді, о десятій ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межі смерті, Віктора Паскоу.

До десятої години все було тихо й мирно. О дев’ятій, через півгодини після приходу Луїса на роботу, в його кабінет завітали дві «карамельки»[47], які прийшли на першу зміну. Луїс пригостив їх кавою з пончиками і хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про їхні службові обов’язки, а також не менш важливі неслужбові обов’язки медсестри. Потім за дівчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила їх з кабінету Луїса, почулося її запитання: «У когось із вас є алергія на лайно чи блювоту? Бо їх тут буде вдосталь».

— О Боже, — буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.

Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, — скрушно мовив Стів Мастертон, — кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати „Комплект обладнання для пересадки серця“, приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:

— Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!

Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом — гучний ляпас і слова Чарлтон:

— Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах — огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.