— Ну звісно! Це цілком природно, — свердлила його поглядом Рейчел. — Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.

— Перестань! Ти мелеш казна-що!

— Ми більше не будемо про це говорити.

— Та ні, будемо! — гаркнув він, теж розлютившись. — Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!

— Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!

— Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, — повільно сказав Луїс. — Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.

— Це не має жодного…

— А я кажу, має! — наполягав Луїс. — Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.

— Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», — плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».

Та все ж він спробував.

— Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…

— Та ти коли-небудь припиниш? — закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.

— А щоб тебе… — вилаявся він.

У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.

— Як мило, — сказала Рейчел, теж плачучи. — Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.

Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.

— Дозволь, я спитаю тебе дещо, — попрохав він. — Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію — коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! — чи його переїхала вантажівка?

— Дай мені пройти, — прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). — Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…

— Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.

— Я тебе ненавиджу! — Рейчел схлипнула і кинулася геть.