Я витягнув ту валізу і став смикати її потерті шкіряні застібки. Вона відкрилася легко, але окрім виводку засохлих жуків всередині нічого не було. Валіза виявилася порожньою.

Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю.

«Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?

Я заплакав.

«Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?»

Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися.

Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати. Мій дідо хоч мав можливість вступити до війська і воювати проти них. А що ж робити мені?

Коли плач скінчився, у мене загупало в голові. Я заплющив очі, сильно потер їх кулаками, щоб хоч на мить вгамувати біль, а коли знову розплющив їх, то побачив, що з кімнатою сталася чудесна переміна: крізь вікно світив один-єдиний промінь сонця. Я встав, підійшов до тріснутої шибки і побачив, що надворі і дощило, і світило сонце. То був метеорологічний парадокс, стосовно назви якого й досі точилися суперечки. Наприклад, моя мати — хочете вірте, а хочете ні — називала його не інакше, як «сиротинські сльози». Раптом мені пригадався варіант назви, якого дотримувався Рікі: «Чорт дає чортів своїй дружині» — я розсміявся, і мені трохи полегшало.

І тут в плямі сонячного світла, яке швидко блякнуло, я помітив те, чого не помітив раніше. То був великий чемодан, чи то його край, що стирчав з-під другого ліжка. Я підійшов і відсунув покривало, яке затуляло більшу частину чемодана.

То був великий корабельний чемодан, застебнутий на гігантський іржавий замок. «Не може і цей бути порожнім!» — подумалося мені. Бо порожні чемодани не замикають гігантськими навісними замками. Я майже чув його крик: «Відімкни мене! Я повен таємниць!»

Вхопивши чемодан за боки, я смикнув його. Той навіть не поворухнувся. Я знову смикнув, тепер сильніше, але чемодан не піддався й на міліметр. Дивно — чи то він такий важкий, чи то накопичені за багато років волога та пилюка припаяли його до підлоги? Я підвівся й кілька разів довбонув його ногою. Це начебто зірвало чемодан з місця. Смикаючи його по черзі за боки, як зазвичай переміщають важкий холодильник чи шафу, я нарешті витягнув його з-під ліжка. На підлозі залишилися дві криві, схожі на шрами подряпини. Я посмикав замок, але той, попри товстий шар іржі, вперто не піддавався. Я на мить задумався — а чи не пошукати ключа? — бо він мав бути десь тут, поруч, але я не міг дозволити собі марнувати час на пошуки, до того ж замок такий іржавий, що я засумнівався: а чи працює він? Залишилося одне — зламати його.

Шукаючи придатне знаряддя, я знайшов у одній з кімнат розламаний стілець. Висмикнувши з нього ніжку, я хижо накинувся на замок, з розмаху гепаючи його щосили доти, поки не зламалася сама ніжка, і я завмер, тримаючи в руці її розтрощений уламок. Я озирнувся — чи немає в кімнаті чогось міцнішого — і швидко помітив у рамі ліжка ослаблий металевий прут. Кілька ударів підошвою — і він загримів на підлогу. Один його кінець я вштрикнув у дужку замка, а за другий смикнув. Але не сталося нічого.

Я наліг на залізяку всією своєю вагою. Чемодан скрипнув, але на більше я не спромігся. Я став буцати його ногами, щосили налягаючи на металевий прут, вени на моїй шиї набрякли, я заволав: «Відмикайся, чортів ящику, дурний упертий ящику!» Нарешті я знайшов об’єкт, на який мав змогу вихлюпнути свою пригніченість та придушений гнів: якщо я не зміг умовити діда видати свої таємниці, то тепер я неодмінно вичавлю ті таємниці з оцього бісового чемодана! Раптом прут ковзнув по поверхні чемодана, я з розмаху гепнувся на підлогу, і мені забило дух.

Я лежав собі на підлозі, витріщаючись у стелю і відсапуючись. Надворі «сиротинські сльози» кінець-кінцем перетворилися на звичайнісінький дощ, який періщив іще сильніше, ніж спочатку. Я подумав: «А чи не сходити до міста за молотком чи ножівкою?» — але то збурило б у місцевих мешканців вихор запитань, на які мені не хотілося відповідати.

І раптом мені на думку спала чудова ідея. Якби я знайшов спосіб розбити чемодан, то мені не довелося б морочитися з замком. А яка сила буде більшою за силу моїх недорозвинених м’язів верхньої частини тулуба? Правильно — сила земного тяжіння. Зрештою, я був на другому поверсі будинку, і мені не треба вигадувати спосіб підняти чемодан достатньо високо, щоби викинути його у вікно. Річ у тім, що поруччя на верхньому майданчику сходів давно обвалилося, і мені тільки й треба було — підтягнути туди чемодан і скинути його униз. Чи витримає вміст чемодана падіння з такої висоти — то було під питанням, але, принаймні, я зможу дізнатися, що там усередині.

Я став навкарачки за чемоданом і штовхнув його до коридору. Та через кілька дюймів його металеві ніжки глибоко вгризлися у м’яку підлогу, і чемодан, скреготнувши, зупинився, вперто не бажаючи рухатися далі. Непохитний у своїй рішимості, я обійшов його, вхопився за навісний замок і потягнув на себе. На мій превеликий подив він проїхав одним махом два чи навіть три фути. То була нешляхетна робота у смішній позі — то накарачках, то вистромивши вперед зад — але я, кільканадцять разів повторивши оці вправи з присіданням та впиранням, які супроводжувалися оглушливим скреготінням металу по дереву, невдовзі спромігся дотягнути чемодан з кімнати до коридору, а з коридору, фут за футом, двері за дверима — і до сходового майданчика. Я увесь занурився у всепоглинальний ритм цієї роботи, у якій пролив відро поту, як і личить справжньому мужчині.

Нарешті я добрався до майданчика і, востаннє надсадно вилаявшись, витягнув на нього чемодан позаду себе. Той ковзнув напрочуд легко, і я завершальними легенькими поштовхами підсунув його аж до самісінького краю сходового майданчика; чемодан непевно зависнув на краю: один легенький поштовх — і він полетить у прірву. Але мені хотілося на власні очі побачити, як він упаде й розіб’ється, тож я підвівся, обережно почовгав до краю і, злегка нахилившись, побачив унизу дно сходового колодязя. А потім, затамувавши дух, злегка штурхонув чемодан ногою.

Він на мить наче завагався, погойдуючись на краю небуття, а потім рішуче пірнув униз і полетів, повільно й граціозно обертаючись, немов виконуючи в уповільненому темпі якесь балетне па. Почувся грандіозний гуркіт, від якого, здавалося, здригнувся увесь будинок, знизу мені в обличчя шугонув стовп пилюки, і я затулив лице руками й позадкував углиб коридору, де перечекав, поки пилюка вляжеться. Через хвилину я повернувся на майданчик, зиркнув униз — і побачив зовсім не те, на що я так гаряче сподівався: не купу розтрощеної деревини, а зубчасту діру у формі чемодана, що зяяла у долівці першого поверху. Клятий чемодан пробив підлогу і провалився прямісінько в підвал.

Я притьмом кинувся внизу і підповз, звиваючись, до краю пролому в підлозі так, немов рухався по крихкій кризі до ополонки. На глибині п’ятнадцяти футів, через імлу з пилу та темряви, я побачив те, що лишилося від чемодана. Він розколовся, наче гігантське яйце, і його рештки змішалися зі сміттям та уламками долівки. Скрізь валялися маленькі шматочки паперу. Схоже, я знайшов повний чемодан листів, не абищо! Але потім примружився і придивився уважніше: обличчя, фігури… І тоді я збагнув, що то були не листи, а фотографії. Десятки фотографій. Я враз загорівся цікавістю — і так само швидко охолов, бо до мене дійшла одна лячна думка: «Мені доведеться туди спускатися».

Підвал виявився звивистим комплексом кімнат настільки темних, що їх з тим самим успіхом можна було досліджувати із зав’язаними очима. Я спустився скрипучими сходами і трохи постояв на вході, сподіваючись, що очі таки звикнуть до темряви. Але то була темрява, до якої призвичаїтися неможливо. Сподівався я призвичаїтися і до запаху — химерного ядучого смороду, як в комірчині з хімікаліями в кабінеті хімії, але мої сподівання також виявилися марними. Тож я обережно почовгав усередину, прикривши носа комірцем сорочки, виставивши поперед себе руки і сподіваючись на краще.