Татко кинув на мене колючий погляд, і я збагнув, що мені треба якомога швидше розтлумачити суть сказаного, щоби не зайти надто далеко.
— Йому двічі доводилося втрачати свою родину: один раз у Польщі, другий — отут, на цьому острові, де він втратив прийомну родину. Тому коли з’явилися ти і тітка Сюзі…
— Ти хочеш сказати, що він студив воду, обпалившись молоком?
— Я не жартую. Тобі не здається, що, зрештою, він міг і не зраджувати бабусю?
— Не знаю, Джейку. Переконаний, що все у житті не таке просте, як здається. — Він зітхнув, від чого скло всередині його склянки з пивом запітніло. — Втім, схоже, я здогадався,
— Ну, і що ж це пояснює?
— П’ятдесят років пішло у нього на те, щоби позбутися страху мати сім’ю. І ти з’явився у слушний час. Коли його страх минув.
Я не знав, що й сказати. Бо як сказати рідному батьку: «Мені дуже жаль, що тобі бракувало батьківської любові»? Я не знав, як це сказати, натомість промимрив «Добраніч» і пішов нагору спати.
Більшу частину ночі я сіпався й крутився. Думки про листи ніяк не йшли з голови: про лист, що його знайшли мій татко та тітонька Сюзі, коли були ще малими, лист від «іншої жінки» та про лист, який я виявив місяць тому, — лист від пані Сапсан. Та найбільше не давала спати думка: «А що, як то була одна й та сама жінка?»
Поштовій марці на листі від пані Сапсан було п’ятнадцять років, але, судячи з усього, ця жінка відійшла у стратосферу ще тисяча дев’ятсот сорокового. На мою думку, залишалося два пояснення: або мій дідо листувався з померлою персоною, чого не могло бути, або хтось користався її іменем, щоб приховати власне.
Коли приховують свою справжню особу в листуванні? Коли мають, що приховувати. Коли ти — не та жінка, за яку себе видаєш.
А що, як єдиним моїм відкриттям у цій подорожі стало те, що мій дідо виявився зрадливим брехуном? Про що намагався сказати він мені словами, мовленими з останнім зідханням? Про смерть своєї прийомної родини — чи хотів зізнатися в якомусь банальному адюльтері, що тягнувся не одне десятиріччя? Можливо, і про те, і про друге, а можливо, правда полягала в тім, що на той час, коли він змужнів, він стільки разів втрачав свою родину, що більше не знав, що то є таке — мати сім’ю і бути їй вірним.
Утім, це лише здогадки. Достеменно я нічого не знав, а спитати було ні в кого. Всі, хто могли дати відповідь, давно померли. Менш ніж за добу вся наша поїздка втратила будь-який сенс.
Нарешті я заснув тривожним сном. Уранці мене розбудив якийсь звук у моїй кімнаті. Я ліниво перекотився на другий бік — і від несподіванки аж підскочив. На моїй тумбочці, витріщившись на мене згори вниз, сидів великий птах. Він мав гладеньку, мов прилизану, голову з сірими перами і великі пазури, якими цокотів по дерев’яній поверхні тумбочки, тупцював то на один її бік, то на другий, немов намагався краще мене розгледіти. Я теж витріщився на птаха, гадаючи — чи це, бува, не сон?
Я гукнув татка, і від звуку мого голосу птах злетів із тумбочки. Вмить прикривши обличчя рукою, я відкотився убік, а коли обережно зиркнув крізь пальці, то виявив, що птах зник, вилетівши у розчинене вікно.
Похитуючись і потираючи заспані очі, до мене увійшов батько.
— Що тут відбувається?
Я показав йому подряпини від пташиних пазурів і подав йому пір’їну, що впала на підлогу.
— Господи, як дивно, — мовив він, вертячи її в руці. — Сапсани майже ніколи не підлітають близько до людей.
Мені здалося, що я його не розчув.