— Які чутки?
— Всілякі нісенітниці, хоча, як я вже сказав, ніхто достеменно не знав. Можу лишень зазначити, що то не були звичайні діти-сироти, не такі, як з інших притулків, котрі часто приходять до міста на свята, на паради, тобто діти, з якими можна поспілкуватися. Та компанія була інакшою. Багато з них навіть не говорили літературною англійською. І не лише літературною. Вони взагалі англійською не володіли.
— Бо насправді вони були не сиротами, — пояснив я. — А біженцями з інших країн. З Польщі, Австрії, Чехословаччини…
— Та невже? — сказав Оґґі, скептично поглянувши на мене. — Дивно, я про це ніколи не чув. — У його голосі почулося невдоволення, наче я образив його тим, що навмисне продемонстрував, що знаю про його острів більше, ніж він. Його погойдування в кріслі стало швидшим та більш агресивним. Якщо на Кернгольмі мого діда та решту дітей приймали отак, як нині мене, то недивно, що вони трималися осторонь.
Мартін прокашлявся, вклинюючись у розмову:
— Ну то як, дядьку, стосовно авіанальоту?
— Не гарячкуй, всьому свій час. Так, оті бісові фріци… як же ж можна таке забути!
І дядько Оґґі заходився розлого описувати життя, яким воно було під час німецьких авіаційних рейдів: виття сирен, люди, що панічно втікають до бомбосховищ, добровільний оповісник, що бігав уночі від хати до хати, перевіряючи, чи всі мешканці позапинали вікна і чи всі ліхтарі на вулиці вимкнені, щоби позбавити ворожих пілотів можливості прицільно скидати бомби. Острів’яни намагалися підготуватися до нальоту якнайкраще, хоча насправді не вірили, що їх уразить бомба, зважаючи на те, що всі важливі цілі — порти та підприємства — були розташовані на великій землі, об’єкти набагато важливіші за невеличку зенітну батарею на острові Кернгольм. Але одної ночі на них таки посипалися бомби.
— Стояв жахливий шум, — пригадував Оггі. — Наче по острову гупали ногами велетні; здавалося, це триватиме без кінця. Вони нас добряче потрусили, хоча, хвала Всевишньому, в місті ніхто не загинув. Чого не можна було сказати про наших зенітників — хоча вони відчайдушно відстрілювалися — та бідолашних сиріт з притулку. Достатньо було однієї бомби. Віддали свої життя за Британію, ось так. Тож звідки б вони не приїхали сюди, Господи, благослови їхні душі.
— А чи не пам’ятаєте ви, коли саме це сталося? — поцікавився я. — На початку війни чи пізніше?
— Я можу навіть точну дату назвати, — відповів дядько Оґґі. — То було третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.
— А ви впевнені? Ну, що то сталося
— Я так і не потрапив на війну, — сказав Оґґі. — Був на рік молодший, ніж треба. Тому ота ніч і стала всією моєю війною. Так, я впевнений, що не помиляюся.
Я розгублено замовк. Може, подумалося мені, зі мною хтось жарти жартує? Химерні й несмішні жарти?
— І нікому з тих дітей не вдалося вижити? — поцікавився Мартін.
Дід на хвилину замислився, уставившись поглядом у стелю.
— Тепер, коли ти спитав, я пригадую, що декому вдалося. Одному хлопцеві, не старшому, аніж оцей. — І, напружено пригадуючи минуле, він навіть припинив погойдуватися у своєму кріслі. — З’явився у місті на ранок після нальоту без жодної подряпинки. Здався абсолютно незворушним, зважаючи на те, що він щойно став свідком того, як усі його товариші вирушили у кращий світ. І оця його незворушність була найхимернішою обставиною.
— Напевне, він перебував у стані шоку чи контузії, — припустив Мартін.
— І недивно, — погодився його дядько. — Він заговорив лише один раз — спитав мого батька, коли вирушає до великої землі наступний човен. Сказав, що хоче взяти в руки зброю і повбивати усіх клятих потвор, які вбили його товаришів.
Розповідь дядька Оґґі здавалася так само надуманою і притягнутою за вуха, як і розповіді мого діда Портмана, однак я не мав підстав йому не вірити.