— Тоді я сам піду шукати будинок.

— Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.

— Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.

— Кого саме?

— Може, Кев когось знає.

Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.

— Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, — завважив він.

Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.

— Гаразд, — погодився він. — Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.

— Татку, тут ніхто не має телефонів.

Він зітхнув.

— Добре. Можеш іти. Але то мають бути надійні люди.

Кева не було на місці — він кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його підпилих завсідників супроводжувати мене здалося мені ідеєю, не вартою уваги, я пішов до найближчої крамниці спитати кого-небудь, хто непогано заробляв і міг би приділити мені трохи часу. На дверях крамниці виднівся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув двері — і мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Він кинув відрізати голову рибині і, тримаючи в руці великий ніж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собі більше ніколи не ставитися з неповагою до людей напідпитку.

— На біса? — прогарчав він, коли я пояснив йому, куди збираюся піти. — Нічого цікавого там немає, тільки болота і скажена погода.

Я розповів йому про свого діда і про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потім сперся на прилавок і кинув сповнений сумніву погляд на мої черевики.

— Здається, Ділан не дуже занятий і зможе тебе провести, — нарешті сказав він, показавши ножем на хлопця приблизно мого віку, який розкладав у холодильнику рибу. — Але тобі знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросівках — їх відразу ж засмокче багнюка, і тобі доведеться йти далі босяка!

— Та невже? — спитав я. — А звідки ви знаєте?

— Ділане, принеси нашому добродію парочку «велінгтонів».

Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру і, витерши руки, невдоволено поплентався до стіни з полиць, де лежала мануфактура.

— Принагідно ми можемо запропонувати вам гарні й міцні чоботи, — сказав риботорговець. — Купіть парочку — і отримаєте безкоштовну дулю на додачу! — Він заливчасто розреготався і гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому від крові прилавку і приземлилася точнісінько у гільйотинне цебро.