— Нумо, Мерзотнику Ділане, задай жару! Тепер ти жени свій реп! — І Хробак почав біт-боксинґ, танцюючи ходячого робота й прокручуючи своїми кросівками отвори у гравії. — Хапай мікрофон, Мерзотнику!
Ділан знітився, але потім видавав «вірша»:
Я зустрів недавно кицьку на ім’я Шарон,
Їй був до смáку мій костюм та позолочений кулон,
Я із нею покохався, як годиться мужику,
А цю пісню написав, коли сидів у нужникý!
Хробак невдоволено похитав головою.
— У нужникý? Щось не звучить.
— Чорт, та я не встиг як слід підготуватися, йолопе!
Потім вони звернулися до мене: що я думаю про їхній «виступ». Зважаючи на те, що їм не сподобалися реп-вірші один одного, я навіть не знав, що й сказати.
— Мабуть, мені більше до вподоби музика, де співають і грають на гітарах та інших інструментах.
Хробак роздратовано відмахнувся від мене.
— Та він у цьому ані біса не петрає і тому не розрізнить гарного нарковірша навіть тоді, коли той за яйце його вкусить, — промимрив Хробак.
Ділан розсміявся, і вони обмінялися серією складних та витіюватих рукостискань, легких ударів кулаком та ляскань високо піднятими долонями.
— Може, нам час іти? — нагадав я.
Хлопці невдоволено забурмотіли, потім ще трохи побайдикували, але невдовзі ми таки вирушили, тільки тепер за нами поплентався Хробак.
Я йшов позаду, обдумуючи, що скажу пані Сапсан, коли її зустріну. Я сподівався, що мене познайомлять з добре вихованою валійською дамою і ми з нею сидітимемо у вітальні, попиваючи чай і теревенячи про те й се, аж поки не настане слушний час, щоби повідомити їй погану новину. «Я онук Абрахама Портмана, — скажу я їй. — Вибачте, що саме мені випало сповістити вам це, але він пішов від нас назавжди». А потім, коли вона мовчки витре сльози, я засиплю її питаннями.
Я йшов за Діланом і Хробаком стежиною, що звивалася пасовиськами з вівцями, а потім, важко хекаючи від натуги, ми видерлися на кряж. На його вершині висів звивистий і хвилястий туман — такий густий, що здалося, наче ми ввійшли в якийсь інший світ. Сюжет був майже біблійним: то було схоже на туман, який Господь, злегка розгнівавшись, наслав на єгиптян. Коли ж ми спускалися протилежним схилом, туман, здавалося, погустішав. Сонце зблякло і наче перетворилося на бліду білу квітку. Волога приставала до всього — виступала намистом на шкірі і зволожувала одяг. Температура різко впала. На мить я втратив Ділана й Хробака з виду, аж раптом стежина вирівнялася, і я помітив їх — вони стояли осторонь і чекали на мене.
— Агов, янкі! — гукнув Ділан. — Йди-но сюди!
Я зробив, як мені сказали. Зійшовши зі стежини, ми побрели через поле, продираючись у густій болотяній траві. Вівці витріщалися на нас своїми великими вологими очима; їхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усі його вікна й двері позабивані дошками.