Книги
Дім дивних дітей
— Так, дійсно, — сказав батько крізь стиснуті зуби. — Дякую тобі, Сюзанно.
Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ — на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.
Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.
Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.
«Емерсон… лист».
Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.
Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:
Мій любий Ейбе!
Сподіваюся, що мій лист застане тебе цілим, неушкодженим і здоровим. Ми так давно не мали від тебе звісток! Але я пишу не для того, щоби дорікнути, а лишень сказати тобі, що ми й досі часто згадуємо тебе і молимося за твоє здоров’я й благополуччя.
Наш хоробрий красень Ейб!
Що ж до життя на острові, то в ньому мало що змінилося. Але ми ж самі воліємо, щоби все було тихо й чинно! Цікаво, чи впізнаємо ми тебе через скільки років, хоча я впевнена, що ти упізнаєш нас, тобто всіх тих, хто ще залишаються. Було б добре отримати твоє недавнє фото; надішли, якщо маєш змогу. Я ж посилаю тобі свій категорично древній знімок.
Е. страшенно за тобою скучає. Може, ти їй напишеш?
З повагою та захватом,
директриса, Альма Ле Фей Сапсан
Як і обіцяла авторка, лист містив старе фото.
Я підніс його під світло настільної лампи, намагаючись видивитись додаткові деталі на силуеті жіночого обличчя, але не зміг знайти жодної. Той знімок був дуже химерний, однак зовсім не схожий на ті фото, що я знайшов у дідовій коробці під ліжком. На ньому не було ніяких фототрюків. Просто жінка — стоїть собі й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива і наче причеплена до краю губ. Мій погляд раз-по-раз повертався до неї.
Чи було це тим, що мій дід сказав мені знайти? Справді, подумалося мені, саме так воно і є. Не
ВБ — це Велика Британія. Вивчаючи в дитинстві географічні атласи, я дізнався, що Кемрі валійською мовою означає «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острів, який пані Сапсан згадувала у своєму листі. Може, то і є отой острів, на якому мій дідо жив у дитинстві?
Дев’ять місяців тому він сказав мені: «Знайди птаха». Дев’ять років тому він стверджував, що дитячий притулок, у якому він мешкав, перебував під захистом «птаха, що палив люльку». У віці семи років я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знімку справді палила люльку, і звали її Сапсан, що означало різновид яструба. А що, як птах, якого мій дід наказав мені знайти, насправді був отою жінкою, котра врятувала й оберігала його — тобто був директоркою дитячого притулку на острові? Може, вона й досі там, звісно, стара, як світ — скільки ж років минуло! — але підтримувана своїми підопічними, дітьми, які виросли, але так нікуди з острова й не поїхали.
Уперше останні слова мого діда набули чіткого, хоча й химерного сенсу. Він хотів, щоб я поїхав до того острова і знайшов цю жінку, його колишню директорку. Хто-хто, а вона мала знати таємницю його дитинства. Але поштовій марці на тому конверті вже років п’ятнадцять. Чи була пані Сапсан і досі жива? Я швидко провів обчислення: якщо вона керувала дитячим притулком у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, скажімо, у двадцять п’ять років, то тепер їй уже під сто. Так, це цілком можливо: в Енглвуді були старі люди й старші, вони жили самі по собі та ще й на автомашинах їздили; а навіть якщо пані Сапсан уже відійшла у кращий світ з часу написання оцього листа, то на острові Кернгольм мають залишитися люди, які мені допоможуть, люди, котрі знали дідуся Портмана ще малим хлопчиком. Люди, котрі знали його таємниці.