Книги

Дім дивних дітей

22
18
20
22
24
26
28
30

Рікі був знавцем матірних жартів, але навіть для нього то було занадто. Підскочивши з крісла, він гепнув мене так сильно, що я мало з даху не злетів. Я загорлав, щоби він забирався геть, але він і так не збирався затримуватися.

Мине кілька місяців, перш ніж я побачу його знову. Досить з мене друзів.

* * *

Урешті-решт мої батьки таки повезли мене до психіатра — мовчазного чоловіка зі шкірою оливкового кольору на ім’я лікар Голан. Я не мав нічого проти той поїздки, бо розумів, що мені потрібна допомога.

Я гадав, що мій випадок буде надзвичайно складним, утім, лікар Голан розібрався зі мною напрочуд швидко. Спокійна, безпристрасна манера, у якій він усе пояснював, справляла майже гіпнотичний ефект, і за якихось два сеанси психіатру вдалося переконати мене, що ота потвора була не чим іншим, як плодом моєї перенапруженої уяви; що психологічна травма, спричинена смертю мого діда, змусила мене побачити те, чого насправді не було. Лікар Голан запевнив, що, зрештою, саме розповіді діда вмонтували оту потвору в мій мозок, тому цілком природним було те, що я, стоячи навколішки з тілом свого діда на руках і переживаючи запаморочливий, найважчий шок у своєму молодому житті, узрів страховисько, вигадане моїм же дідом.

Для мого синдрому існувала навіть наукова назва: «гостра стресова реакція».

— А в якому випадку реакція зветься «тупою»? — невдало пожартувала мати, почувши мій розкішний новий діагноз. Та її жарт мене не обходив. Бо будь-що звучало краще, аніж просто «схиблений».

Утім, мені не стало краще лишень через те, що я тепер не вірив у існування потвор. Бо я й досі страждав від нічних кошмарів, ходив засмиканий та переляканий, спілкування з іншими людьми насилу давалося мені, тож батьки найняли мені домашнього вчителя, аби я міг ходити до школи лишень тоді, коли мав відповідний настрій. А ще вони — нарешті — дозволили мені кинути роботу в «Кмітливому помічникові». Отже, моєю новою роботою стало «одужання».

Одначе досить швидко мені закортіло, щоб і з цієї роботи мене виштовхали якомога швидше. Розв’язавши невеличку проблемку, спричинену моїм тимчасовим безумством, лікар Голан, здавалося, звів свої функції до виписування рецептів. І досі страждаєте від кошмарів? Я маю дещо від цього. Раптовий напад паніки під час поїздки в шкільному автобусі? Ось ці пігулки вам допоможуть. Не можете заснути? Треба збільшити дозу. І від усіх тих пігулок я товстів і тупів, але так само страждав і спав лише три-чотири години на добу.

Саме через це я й почав брехати отому лікарю Голану. Удавав, що почуваюся нормально, хоча всякий, хто погляне на мене, помітив би синюваті мішки під очима, а також те, що від раптового шуму я перелякано підстрибував, наче знервований кіт. Одного тижня я навіть надав йому цілком вигаданий звіт про свої сни, перетворивши їх з кошмарів на спокійні сновидіння, які бувають у нормальної людини. Один сон там був про те, як я ходив до зубного лікаря, другий — про те, як я літав. А дві ночі поспіль, згідно з моєю розповіддю, мені снилося, що я прийшов до школи голяка.

Раптом лікар Голан перервав мене.

— А як же потвори?

Я знизав плечима.

— Щось не видно. Мабуть, я одужую, еге ж?

Лікар Голан трохи постукав своєю ручкою по столу і щось записав у медичну картку.

— Сподіваюся, ти не намагаєшся казати мені те, що я хотів би від тебе почути.

— Звісно, що ні, — запевнив я його, краєм ока зиркнувши на всі його дипломи, що висіли в рамочках на стіні. Вони офіційно підтверджували його фаховість у різних допоміжних дисциплінах психології. Зрозуміла річ, ця фаховість означала також уміння розбиратися, коли підліток з гострим стресом бреше лікарю, а коли — ні.

— Поговорімо відверто, — запропонував лікар і відклав ручку вбік. — Невже й справді минулого тижня тобі не наснився жоден кошмар?

З мене брехун — як з собачого хвоста сито. І щоби не впасти у власних очах, я трохи підіграв психіатру.

— Ну, — пробелькотів я, — може, один раз і наснився.

Правда ж полягала в тім, що минулого тижня кошмар снився мені кожної ночі. З незначними варіаціями це було так. Я, скоцюрблений, сиджу в кутку дідової спальні, націливши на двері пневматичну гвинтівку з рожевого пластика, а за вікном згасає янтарно-червона вечірня зоря. На тому місці, де мало бути ліжко, бовваніє величезний торговий автомат, заповнений не солодощами, а рядами багнетів, фінських ножів, а також бронебійних гвинтівок і пістолетів. Поруч із автоматом — мій дідо у британській військовій формі; він кидає у автомат доларові купюри, але треба багато доларів, щоби купити пістолет, а часу ми маємо обмаль. Нарешті блискучий кольт сорок п’ятого калібру рухається до скляної перегородки, але застрягає і не випадає в жолоб подачі. Дідо лається на ідиші, гепає по автомату ногами, стає навколішки і просовує руку всередину, намагаючись вхопити пістолет і витягнути його назовні, але там застрягає його рука. І саме в цю мить з’являються вони і мацають своїми чорними мацаками зворотний бік скла, шукаючи шпарину, щоби проникнути до кімнати. Я натискаю на спусковий гачок пневматичної гвинтівки — але не трапляється нічого. А дідо Портман волає, як навіжений: «Знайди пташку, знайди петлю! Якобе, ах ти ж поц пришелепкуватий, ти що, не розумієш, що треба робити?!» Але в цю мить тріскаються шибки, друзки сиплються дощем, а чорні мацаки кидаються на нас звідусіль. Зазвичай в цей момент я прокидаюся — геть мокрий від поту, з липким холодом у животі та серцем, що мало не вискакує з грудей.