— Гаразд, — погодився нарешті Зубов. — Тільки я все-таки повідомлю в Коканд. Нехай підсилять загін.

— Ну, це вже твоє діло, — мовив Джура.

Незабаром до кімнати знову завели Ураза.

— Гаразд, — сказав Зубов. — Зробимо, як ти пропонуєш. Але, дивись, якщо обдуриш, сам спіймаю і застрелю.

Ураз посміхнувся, ошкіривши зуби. Того самого дня Ураз рушив у дорогу, а слідом за ним виїхали й ми.

Коли він сідлав у стайні мою шкапу, я розчулився: людина йде за нашим завданням, а в нього коня відібрали. Я кивнув головою на огиря, — мовляв, бери свого коня. Уразові очі зблиснули дитячою радістю.

— Ука, — вигукнув він, — якщо це діло вдасться, я сам знайду тобі такого коня, на якого ти заслуговуєш. А цього я й Худайберди не погодився віддати. Без мене цей кінь з туги помре. І, виїхавши на дорогу, гукнув — Гей, міліціє! Добре діло ти зробив! Повік не забуду твоєї доброти. Ось побачиш, Ураз ще себе покаже!

Він шепнув щось своєму коневі і вмить зник з очей.

Але не так сталося, як гадалося. Жахлива трагедія, що скоїлася під Чадаком, сповнила моє серце таким смутком, що його стало б не на одне, а на сто життів.

Коли Джура, я і ще з десяток міліціонерів прибули в Чадак, то побачили на околиці селища трупи двадцятьох басмачів, посланих у засідку. Серед них був і Ураз.

А сталося все так: одержавши повідомлення Зубова, член Кокандського ревкому Саїдхан Мухтаров сам очолив продзагін. Коли вони наблизились до Чадака, назустріч їм вийшов Ураз і доповів, що двадцятеро джигітів, яких курбаші Худайберди вислав у засідку, готові скласти зброю і перейти на бік червоних, що все це узгоджено з товаришем Зубовим і що ось-ось у Чадак має прибути Джура-міліція, щоб забрати полонених. Після цього Мухтаров наказав усім вийти із засідки і скласти зброю. Я й тепер не можу збагнути, як зумів Ураз умовити двадцятьох басмачів скласти зброю. Мухтаров наказав своїм бійцям зібрати зброю, а басмачів зв"язати. Коли зв"язували Ураза, він, нічого не розуміючи, крикнув:

— Що ти робиш?! Ми ж самі склали зброю!

У відповідь Мухтаров хльоснув Ураза канчуком по обличчю.

І в ту ж мить Ураз упізнав у ньому людину, яку частував у своєму таборі Худайберди. Про все це я дізнався згодом, через кілька років, коли Мухтаров був викритий як ворог і заарештований. А тоді… тоді Мухтаров, прочувши про перехід Ураза на бік Радянської влади, злякався викриття і, особисто очоливши загін, який рушав на Чадак, наказав постріляти басмачів, що здалися в полон, у морелевому саду на околиці селища.

Ми спізнилися на одну годину. Якби приїхали на одну-однісіньку годину раніше, то запобігли б лихові. А так воно скоїлося. І страшенно зашкодило нашій справі. Тепер навіть ті басмачі, що досі вагалися, ставали найлютішими ворогами Радянської влади.

— Я буду скаржитись на тебе! — обурився Джура. — Це злочин! І тебе судитимуть за нього!

— Спробуй, — байдуже відповів Мухтаров. — Тільки нічого з того не вийде. Я вчинив правильно. Вони сподівалися підступом захопити нас і знищити. Подякуйте мені, що я їм перешкодив. А ти взагалі краще сидів би нишком: півжиття прожив за кордоном, а тоді проліз у більшовики. Ходжа недоспілий, — хто тобі повірить?! І, зрештою…

Джура аж трусився від гніву.

— Повертайтеся назад, ви своє діло зробили. — Наказав Мухтаров. — Скажіть товаришу Зубову, що Кокандський ревком оголошує вам подяку за те, що вчасно повідомили нас.

Разом з мешканцями Чадака ми поховали розстріляних і рушили на Алмалик. Та щойно виїхали з кишлаку, Джура сказав: