— В Росії революція! Утворено Тимчасовий уряд!
Я стояв, нічого не розуміючи, проте відчував: сталося щось дуже важливе і добре. Якщо скинуто царя, то поганим це не може бути. Я негайно купив газету. Великими чорними літерами там справді було написано про революцію, про скинутого царя і про Тимчасовий уряд.
Увечері прийшов Алібей, і ми до пізньої ночі обговорювали цю незвичайну новину. Навіть хильнули трохи з радощів. Щастя розпирало нам груди…
— Сподіваюся, ти розумієш, Джуро-ага, що значить слово революція? — допитувався Алібей. — Революція — це рівність, це достаток, це гідне людини життя.
У цей вечір я відчув, що немає в світі сили, яка б могла вдержати мене від повернення на батьківщину. І сказав про це Алібеєві.
— Ми про це поміркуємо, — мовив він. — На те вона й батьківщина, на те вона й мати, щоб пориватися до неї. Та ще в такий час. Ми про це поміркуємо.
Що саме він мав на увазі, обіцяючи «поміркувати», я збагнув лише згодом. Вияляється, він надумав зібрати серед знайомих грошей, щоб вирядити мене додому. Коли я про це дізнався, то не міг утримати сліз. До смерті не забуду великодушності цих зовсім чужих мені людей.
Незабаром я розпрощався зі своїми турецькими друзями. Вони прийшли в порт, щоб провести мене в далеку дорогу, і з такою любов"ю та шаною дивилися на мене, наче то я сам звершив революцію в Росії і скинув царя.
Через п"ять днів, після набридливих зупинок у кожному порту, я прибув нарешті в Одесу. А потім через Тифліс, Баку й Ашхабад повернувся в Ташкент, у рідні місця, звідки двадцять два роки тому вирушив у свою нещасливу подорож.
Ташкент видався мені якимсь занедбаним і занадто метушливим. Місто гуло, немов розтривожене осине гніздо. На вулицях Ташкента, як і в Баку та Тифлісі, снувало багато людей з червоними пов"язками на рукавах, чувся розмірений тупіт важких солдатських чобіт. Люди, мов навіжені, кудись квапилися, бігли, сунули лавою. Зупинивши молодика з червоною пов"язкою, що йшов поряд навантаженої рисовою соломою гарби, яку тягнув віслюк, я спитав у нього:
— Що це у вас тут робиться? Куди біжать люди?
— Ви наче з неба впали, ака, — відповів той. — Куріпку[20] спіймали! А це значить — свобода настала, ака, свобода! Ось доправлю воза додому й теж побіжу…
«Куди?» — хотів я його спитати, та молодик, щосили підганяючи віслюка, покрикуючи на нього «хих-хих», уже щезав за вигином вулиці.
Другого дня, опівдні, я дістався до Тойтюбе. Як же змінився за цей час мій рідний кишлак: похилилися хати й будинки, позавалювалися дували. Але тут теж панувала така сама метушня, як і в Ташкенті. Пішки й верхи на конях люди квапилися не знати куди. І в тій людській юрмі я не бачив жодного знайомого мені обличчя.
На колишньому Аппанбаєвому подвір"ї було також повно людей, але й серед них не було знайомих. Довелося признатися, хто я такий. Тільки тоді старий, сивобородий чоловік сказав:
— Так-так, подейкували, начебто бай узяв у хадж свого служку. То, виходить, це ти? А ми думали, що й ти загинув разом з хазяїном. Капланбай уже років з двадцять, якщо не більше, справив поминки по батькові, Аппанбаєві. Так я кажу чи ні? — звернувся він до когось із старших людей, і той ствердно кивнув головою.
— А чи не знаєте ви Аваза-кирпатого, байського конюха? Може, живий? — спитав я, сподіваючись, що доля зведе мене бодай з цим чоловіком, якого я колись добре знав.
— Теж помер, — відповів старий. — А він що, тобі родичем доводився?
— Ні, не родич, просто я в нього збирався розпитати про свою жінку, — пояснив я.
— А хто ж твоя жінка?