— Синку мій, Джурабаю, — сказав лагідно, — твої батько й мати чесно мені служили. Хай не мине їх райське пристановище на тому світі. І тобою я теж вдоволений. Спасибі тобі за службу.

Я злякався, подумавши, що він і мене хоче вигнати. Аж ні, бай мав на думці зовсім інше.

— Отак непомітно й виріс ти, синку, на справжнього джигіта. Скільки це тобі років тепер? — спитав бай.

— Сімнадцять, баю-ата^[16].

— Чималенько! А я в сімнадцять років уже й сина мав. Думаю оце й тебе оженити. Що скажеш?

Я, засоромившись, похилив голову.

— Хто мовчить — той не перечить. Еге ж? — усміхнувся бай. — Гаразд, будемо вважати, що домовились. Іди тепер, роби своє діло.

Не минуло й тижня, як справили той. Хто моя дружина, звідки вона, я, звісно, не знав, аж поки лишилися ми наодинці з нею у виділеній для нас кімнаті. Тільки там я вперше й побачив яка вона на виду.

Якийсь час ми сиділи з нею в протилежних кутках кімнати, не знаючи, про що говорити… Нарешті я не витримав:

— Як тебе звуть? — буркнув сердито. А чого сердито — і сам не знаю. Принаймні тепер я вже не пам"ятаю, чого гнівався на цю перестрашену чимось дівчину, що, нап"явши на обличчя шовкову хустку, тремтіла всім тілом.

У відповідь вона щось пробурмотіла, та я не розчув.

— Що ти сказала? — перепитав я, підсунувшись до неї ближче.

— Ортик… Ортикбуш, — пробелькотіла вона.

Її голосок був напрочуд ніжний, зовсім несхожий на ті жіночі голоси, які мені досі доводилося чути. Я навіть зрадів. Та нараз до моєї свідомості дійшло, що означає її ім"я. Ортик^[17]… Я здригнувся, передчуваючи якусь неприємну несподіванку.

— У тебе що, якийсь наростень?

Дівчина, все ще тремтячи, кивнула головою.

— Покажи, — сказав я, легенько штовхнувши її в бік.

Вона випростала з-під хустки ліву руку, на якій я побачив срібну обручку. А там, де починався тонкий, маленький мізинець, виднівся невеличкий, як квасолина, наростень. У мене відлягло від серця.

— Оце і все?

Жінка кивнула головою.