Дантез ненавидів це паршиве королівство. На нього находив пустий сміх, коли він бачив польську шляхту, зодягнену в чудернацький одяг, по зразку турецького, татарського і, можливо навіть, скіфського чи персидського. Зла гримаса викривила його вуста, коли він згадував її пустий гонор та національну гордість. В цій країні навіть жебраки та діди на папертях титулувалися панами-братами, а найбільш підлі селяни надягали жупани, щоб тільки прослизнути до лав благородно народжених. Подорожуючи по Великій та Малій Польщі, Дантез бачив обдертих, виснажених шляхеток, гордість яких була такою ж великою, як борги чи жебрацька палиця, яку вони носили замість шаблі. Він падав від сміху, коли бачив, як шляхетні сіромахи готуються розкидати гній у полі, ставали до роботи з шабельками при поясі, а після кожного кроку їх взуття залишало відбиток босих ніг — адже польський шляхтич вважав за краще ходити наполовину босоніж, ніж одягати лапті з липового лика.

Так, правда. Нібито тут була вольність. Нібито короля вибирала вся шляхта. Тільки ж не все було таким простим. Бо золота вольність Польщі була самою звиклою сваволею, в якій кожний багатій безкарно розтоптував та ображав тих, що були бідніші за нього, а безсилий король повністю залежав від настроїв вічно п’яної та свавільної шляхти. Що відважна була тільки до людей нижчого стану, сама ж була приниженою та слухняною по відношенню до великих панів, які зневажали бідною сіромашною шляхтою, як зневажають віхоть, яким витирають гній з саф’янових чобіт.

Собеський не вірив у вину Дантеза…

Француза навіть струснуло на спомин про красноставського старосту. Хтось спам’ятався йому в невідповідний час? Чи то був голос його батька? Ні, під три чорти, йому не хотілося про це мислити.

Сила поляків була недовгою. Дантез не вірив в те, що ця химерна конфедерація народів могла витримати надовго на цьому неспокійному пограниччю. Зірка Речі Посполитої гасла. Чотири роки тому вийшов з степів України страшний Хмельницький. Він зніс коронні війська, побив гетьманів, дійшов аж до Замосці, а роком пізніше замкнув коронну армію у страшній облозі під Збаражем. Потім його побили, але ж не зламали, а гідра козацького бунту знов підняла голови, готуючись придушити білого орла.

Дантез навіть розстібнув вамс під горлом, коли він думав про все те. Сам він мав вже досить цього паршивого краю, і тому йому було потрібно майстерно розіграти баталію, яка чекала його у гетьмана. І заразом укарати гультяйство, яке втягувало цю нещасну країну в хаос та знищення. Вирок вже був виданий, а йому прийшло бути катом. А от вбивчим лезом в його долоні мав стати гетьман Калиновський.

Так хотів Пан Смерть.

Коли карета затрималася перед візерунчастим, багатим турецьким наметом, слуги відкрили дверцята, а потім повели француза в сторону гетьманської квартири. Дантез відразу вважав, що його заведуть досередини, однак прислуга спочатку завела його за намет, на невеличкий майданчик, огороджений дерев’яним палісадом.

Марчін Калиновський, гербу Калинова, польний гетьман, а від смерті Миколая Потоцького ватажок коронної армії, сидів на чудовому різному табуреті, на підвищенні, покритому червоним оксамитом. Одягнений він був з воістину польською пишністю — в чудову малинового кольору делію, в прошитий золотом жупан з петлицями та діамантовими ґудзиками. На голові у нього був ковпак зі шпилькою, в якій можна було побачити рубін, вартий, так, на око, з пару ладних сел, на ногах у нього були вишиті золотом домашні турецькі чобітки. Гетьман попивав вино з кришталевого кубка та споглядав на коней, яких проганяли перед ним на майдані.

Коні… Коли Дантез глянув на них, то на хвилину позабув, нащо сюди прийшов. Він глядів і майже не роззявив рота, коли через майдан проводили струнких анатолійців та турецьких жеребців, яких цінили за швидкість та вогненний темперамент. Це були коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами, з султанами та прикрашеними збруями. А відразу ж за ними слуги вели коней андалузської раси; високих, піднімаючих горді горбоносі голови, з чудно вигнутими лебединими шиями, сильними спинами, округленими задами та пушистими хвостами. За ними ішли більш міцні, ніж андалузські — мантуанські коні, з великими головами, товстими шиями та відкляченими хвостами. А вже за ними вели найшляхетніших та найкрасивіших… польських коней.

Дантез навіть затримався, щоб оглянути ці чотириногі перлини. Ці верхові тварини були значно меншими за тяжких, рейтарських фризів, але ж, в свою чергу, значно крупнішими за мілких турків. Це були залізні, польські верхові коні. Про них казали, що вони настільки швидкі, що ледь-ледь дотикаються землі під час бігу. І на них, начебто, можна доскакати за один день від Кракова до Відню. Вони були хоробрі, рослі та красиві, і хоча швидкістю та красою уступали андалузцям, але ж перебільшували них силою та витривалістю. А над усе, було відомо, що вони виробили в собі дуже понятливу та дотепну натуру, яка відрізняла їх від будь-яких інших верхових тварин цього світу.

І якби на підтвердження цих слів, сивий польський жеребець витягнув шию і вкусив в зад гнідого арагонського скакуна. Той заіржав і кинувся вперед, а слуги утримували його. Інші коні теж почали кидатися та іржати. На хвилю на майдані запанував хаос.

Дантез підійшов до гетьмана і склонився, притискаючи капелюх до грудей.

— Ваша милість дозволить, Бертран де Дантез, новий оберстлейтенант полку Його Князівської Високості Богуслава Радзивілла.

Гетьман навіть не поворухнувся. Долоня в перснях піднесла до рота кубок з вином, чоловік довго насолоджувався рубіновим напоєм.

Дантез терпеливо знаходився у поклоні. Він знав, що Калиновський навіть у військовому таборі був більше великим паном, ніж гетьманом. Але ж це мало і свої добрі сторони, з яких він збирався скористатися. У кожному випадку, згідно з радами Євгенії, ображатися він не збирався. Принаймні, ще не тепер.

— Два десятки з відтягом по голій сраці! — верескнув гетьман до слуги, який підливав йому червоне вино до кубка. Дантез здригнувся. — Не упильнували сивка! І дай, оберуся я до того сукина сина конюха, що повинен був над ним чувати! Двадцять батогів дістане, ось тут, на килимі, за те, що коневі настрій зіпсував та довів до кусання.

— А батіг треба добряче у воді намочити, — буркнув Дантез. — Тоді наука вашої милості скоріше до голови дійде.

— А мил’с’дар хто? — Калиновський, здається, тільки тепер помітив француза. — Ваша милість служить стремінним у Радзивіллів?

Дантез викривив вуста у фальшивій посмішці та знову вклонився.