Дантез мовчав. Гайдуки голосно зареготали.

— Його милість пан Одживольський сьогодні дає учту. А нам наказав, щоб жоден подорожній, що біля двору з’явиться, не міг проїхати, що хоча б одного келиха за здоров’я пана полковника не підняти.

— Так що на учту запрошуємо, добродію, не до бою!

— Втім, — прибавив наймолодший, — міст на ріці розібраний. Все рівно не проїдете.

— Так що просимо. До двору просимо.

Ах, та польська гостинність… У Дантеза не знаходилося слів. Виходить, це не напад, його не чекала ніяка сутичка на тракті, а тільки болісна пиятика з польськими шляхтичами, яка, зваживши на факт, наскільки бездонні горлянки мали пани-браття, могла стати значно небезпечнішою від поєдинку з досвідченим рубайлом. Дантез розглянувся довкола. Що не кажи, у дворі хоч не лило за комір. А найважніше — там був Швірський.

— Що ж, коли такі справи, — сказав він, — з радістю піду у гості до пана Одживольського. Так що проводьте до двору!

Всі шибко сіли на коней і рушили до брами. Проїхали по звідному мостові і опинилися на подвір’ї. Польське дворище стояло перед французом — велике, дерев’яне, зі струнким, двоскатним ламаним дахом; з ганком, подвійні дубові двері, набиті кованими цвяхами, щоб їх було тяжко вирубати сокирами, відкривалися до сіней. Скрізь венеційські шибки, оправлені в свинець, пробивалося світло. Навіть на подвір’ї було чутно гучну балаканину, галас і привітання.

Дантез зіскочив з коня, віддав повіддя слузі, а потім, коли вже зайшов досередини двору, зненацька почув себе так, якби переходячи поріг, він перенісся до іншого світу, якби залишив далеко за собою проїжджі дороги, свою малу, нікчемну місію та всі ті злочини, які відділяли його від повного виконання поставленої перед ним задачі.

Те, що він побачив, вразило його. Відразу йому показалося, що шляхетська садиба, зведена з деревини, ненабагато відрізняється від селянських халуп. Але тепер він опинився у великих, просторих сінях. Стіни тут були оббиті атласом та камкою. Полотнища камки були гладкими, жовтого кольору, а от атласні представляли квітковий візерунок на блакитному фоні. По верху оббивки йшов гаптований на шовку фриз; низ замикали чудові колони, прикрашені коштовним гаптуванням. На стелі було видно касетони, а в них — голови, що представляли прадавніх богів греків та римлян — Купідона, Гермеса, Геркулеса та багатьох інших. На стінах Бертран бачив гобелени і перські килими, а на них висіли, опираючись на залізних гаках, польські шаблі, щити та калкани[72], чекани, булави, буздигани та надзяки, мечі, бойові сокири, коштовні вірменки та ординки в піхвах, інкрустованих перлами, рубінами та бірюзою. Світло свічок відбивалося від полірованих гусарських панцерів, прикрашених лицарськими хрестами та зображеннями Божої Матері, від бехтерців, кольчуг, місюрок та гостроконечних шоломів — шишаків. А між всім цим висіли портрети, на яких були зображені горді, вусаті, високо підголені польські пани та приголомшливої, дикої краси гордовиті жінки та матрони.

Дантез аж заточився, коли поглянув на ці портрети. Невідомо звідки у ньому з’явилося пересвідчення, що десь все це він вже бачив; що ось він увійшов у світ, який колись вже бачив. Він дивився на картину з зображенням гордого польського шляхтича, що держався під боки, і тут почав дещо собі згадувати…

Дім батька… Картини на стінах. І той старезний, покритий тріщинами портрет… Картина, що представляє месьє Роджера де Нім’єра, нібито далекого родича їхньої родини, який за двісті років перед народженням Дантеза поряд з святою дівицею Жанною д’Арк відбивав Орлеан від рук англійських дияволів.

І Дантез залишив би в спокої месьє де Нім’єра, якби не факт, що виглядав він майже так само, як ці великі польські пани з портретів, та до дідька, врешті, з портретами! — той французький лицар виглядав так, як ці всі шляхтичі з Корони чи Литви. Де Нім’єр також підголював собі голову — як і давнє лицарство Франції, Англії чи Кастілії. Як норманське панство. Як… польська шляхта. А делії, гєрмаки та жупиці[73] панів-братів були подібними плащам та верхньому одягові, який носили великі пани з Франції до того, як прийшли мережива, рейтузи, каптанчики з оборками. Дантез завмер, коли зрозумів, що одяг польської шляхти, який, звикле, виводився від турків та татарів, був схожим на одяг, в якому століття тому назад ходили давні лицарі, його шляхетні предки. Адже йопула[74] Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан!

Дантез насилу відкидав від себе це нісенітне порівняння, але у нього було враження, що дивним чином ця країна, яку він багато раз проклинав протягом дня, була нібито тією давньою, втраченою Францією двохсотрічної давнини, коли в ній ще цінили честь і кров, мужність та фантазію. Було так, якби то всі ті чесноти, померлі над Сеною, коли французьке лицарство, що вилило з себе кров на полях Азенкуру та Павії, коли воно було зраджене лицемірною аристократією, проданою з аукціону підлими міщанами, залишилося в Речі Посполитій, якою ще правили ті старі шляхетні лицарі; в той час, як у Європі панували хитрість і зрада разом зі стилетом, отрутою, злочинністю та французькою хворобою.

— Ваша милість, що це з вами?! — спитав гайдук, який вів Дантеза всередину. — Вам стало погано?

— Та ні… ні… Веди.

Слуга відкрив перед ним двері.

Вони увійшли до великої світлиці. Вона була ясно освітлена сотнями свічок та блиском вогню, що палав всередині обкладеного мармуром гданського каміна. Відблиски вогню відбивалися на дорогоцінному камінні зброї, якою були обвішані стіни, вони освітлювали фландрські гобелени та турецькі килими. На оббитих курдибаном[75] колодах висіли коштовні килимки: адзямські, диванські, килимові, шовкові та перські. Їх було стільки, що Дантез майже не схопився за голову, оскільки на звичайні дерев’яні стіни було викладено правдивий скарб. В очі француза, не привиклого до таких достатків, бив золотий блиск оздобних шабель, буздиганів та гончарів, вірменок та ординок в піхвах, інкрустованих бірюзою та смарагдами, польських чорних шабель в більш скромних, бо прикрашених тільки сріблом піхвах; від чисто золотих, управлених дорогоцінним камінням чеканів та надзяків, бунчуків, увінчаних султанами з кінського волосся, картин та свічників.

А на викладеному турецькими килимами полові стояли столи, накриті трьома скатертями, за якими засідала, пила, їла та бавилася шляхта. Панове-браття були добре підпиті. Бенкет тривав своїм чином: вєнгжин і мальвазія, мед-липець та горілка лилися веселими струменями до бездонних горлянок та черев.

Дантез ледве пробивався крізь юрбу гербової братії та слуг, що наливали хазяям келихи, та дуже часто підкрадали їжу зі столу, відпивали з панського келиха, які сварились та ображали один другого. Оточений багато одітою юрбою, одітий у скромний чорний вамс та шкіряний колет звичайного рейтара, француз чув себе звичайним міщанином, сірим зайцем по відношенню до багато прикрашених павичів. Приголомшений, він оглядав несамовите багатство польських панів-братів, на шляхтичів, одягнених в малинові, жовті та зеленкуваті делії, обшиті хутром вовків, білок, соболів, рисей та тигрів, що покривали багато прикрашені жупани, що іскрилися інкрустованими дорогоцінностями ґудзиками, атласом, шовком та дамастом, на підбиті хутором кунтуші з закинутими за спину рукавами-вильотами, на багаті шапки, оздоблені перами чаплі та підвісами, що коштували, на око, з пару сел… Весь цей одяг, ті кольори, хутра та матерії були настільки дико красивими, що у нього складалося враження, нібито він опинився десь в давній Персії, Скіфії чи Сарматії. Але ж враження це зникало, коли він дивився на власників цих багатих речей. То не були варварські обличчя сарацинів чи диких язичників, але веселі, щирі, шляхетські рожі, позначені шрамами-пам’ятками, винесеними з минулих пиятик та сварок, оздоблені густими бровами та вусами. Якби Бертран зайшов до трактиру в далекій Франції або ж в Нідерландах, напевне б його оточували печальні та невдоволені обличчя німчури, що потягала мілкими глотками вино з келихів; багатих міщан та трусливих шевальє в напудрених перуках; людей холодних та витончених, що цідили слова скрививши рота та пильнуючи, щоб, не дай Боже, не уронити ні краплі з келиха чи не впасти в п’яному сні під стіл. На щастя, він знаходився в Речі Посполитій, тому його оточували багрові та грубуваті обличчя польської шляхти, а у вуха били пияцькі співи та крики. Він бачив обличчя, назначені шаблею, синяками та слідами від опіків порохом; рум’яні чи бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, з гультяйським блиском в очах. Русяві чи темні підголені чуприни, буйні вуса — часом і нерівні, бо підбриті сусідом чи конкурентом до панни. Обличчя почтиві та от варті, п’яні та веселі, але ж, над усе — щирі аж до болю зуба, вибитого чеканом чи розбитого рукояттю шаблі.